Смішне і гумор

До сутнісних людських проявів, що не пояснюються прагма­тичною діяльністю, виживанням, пристосуванням, а відтак і не вкладаються в пояснювальні схеми позитивістських та функціона- лістських парадигм, окрім метафори, мистецтва та живого міфу, можна віднести також і феномен смішного.

Внутрішня парадоксальність смішного не менша, ніж парадоксальність гри, у якій усе і направду, і не направду, чи парадоксальність метафори з її нелогічною логікою, чи, зрештою, парадоксальність міфу, який відкриває і водночас викривлює дійсність. Уміння сміятися і почуття гумору пов'язані, з одного боку, з емоційною сферою людини, а з її другого - з гострим розу­мом; з одного боку, вони зумовлені недоліками життя, а з другого - дають безпосереднє задоволення. Та головна загадка смішного - як воно виникає і в чому його внутрішня природа. Як і для метафори та інших розглянутих феноменів, парадоксальність сміху, з одного боку, є викликом, червоною ганчіркою, що провокує увагу дослідників і змушує їх невтомно шукати розгадку, а з другого - майже нездоланною умовою для логічного розв'язання. І справді, якщо вміння сміятися настільки близьке природі людини, то чи можна відтак отримати цілісну теорію смішного? Оскільки ми вже давно заглибилися в нетрі нераціоналістичних феноменів і втрача­ти нам нема чого, спробуймо визначити природу смішного в контексті уже виявлених закономірностей.

Проблему смішного об'єднує з тією ж проблемою гри або міфу також і те, що воно розкривається через цілий ряд проявів, які, можливо, зовні і не завжди схожі між собою. Причиною сміху може стати комедія Мольєра, сучасний анекдот або просто людина, що послизнулася на банановій лушпайці. Смішними можуть здати­ся об'єкти, ситуації, вислови, природні та соціальні явища, і зав­дання цілісної теорії - знайти те спільне в цій різноманітності, або, точніше, у сприйнятті цієї різноманітності, що здатне викликати в людини таку чудову реакцію, як сміх.

Оскільки найчастіше проблема смішного поставала в естети­ках, то, як правило, її розглядали у зв'язку з проблемою комічного. Тут же вивчали і такі феномени, як гумор, дотепність, іронію, які також можуть бути віднесені до нашої теми. Усі ці явища для нас цікаві, оскільки відображають різні грані та аспекти смішного.

Аналіз цієї проблеми розпочинається принаймні з Платона, який бачив причини смішного в необізнаності людей щодо своїх справжніх достоїнств, а точніше - щодо їх браку. Він розглядав передусім ті ілюзії, які не завдають оточенню прямої шкоди: “насправді необізнаність сильних небезпечна і ганебна, оскільки і сама вона, і всі можливі її личини згубні для ближніх, необізнаність же слабких ми відносимо до розряду смішних за своєю природою речей” [Платон, 1971, с. 63]. Відповідно, причиною сміху стає той, хто, не пізнавши себе, вважає, що він багатший, красивіший або ж доброчесніший, ніж це є насправді.

Природа комічного, за Платоном, складніша; у ній поєднуються страждання і задоволення. Давньогрецький філософ стверджує, що будь-яке задоволення в “трагедії і комедії життя”, якщо тільки воно не пов'язане з досягненням вищого знання (тобто з філософією), неминуче нестиме на собі також і тягар печалі. Скажімо, ми можемо посміятися, якщо наші друзі сплохували, а сміючись, будемо відчувати задоволення. Але задоволення, викли­кане нещастям друзів, - це заздрість, яка також є злом, а відтак і стражданням. Отже, сміючись зі своїх друзів, ми одночасно переживаємо і задоволення, і страждання [там само].

Арістотель дає менш детальну, але більше узагальнену інтерпретацію смішного: це не обов'язково якась помилка людини щодо власних рис, яка при цьому не завдає шкоди ближнім, а взагалі “будь-яка помилка або неподобство, тільки не шкідливі і не згубні” [Арістотель, 1967, с. 46]. Так греки заклали традицію роз­глядати природу смішного у зв'язку з недосконалостями і помил­ками, які не становлять загрози для інших.

Схожої точки зору дотримувався і Р. Декарт, який подібно до Платона пов'язував сміх зі складними емоціями і вважав, що він виникає, коли до помірної радості домішується ще й трохи злості, а також і здивування [Декарт, 2006]. Особливо яскраво це проявляється в кепкуванні. “Висміювання, або кепкування, є різновидом радості, що поєднується з ненавистю; воно виникає тоді, коли в якійсь людині помічають невелике зло і цю людину вважають гідною цього зла. Ненавидячи це зло, радіють тому, що знаходять його в тому, кого вважають гідним цього зла. І якщо це відбувається раптово, то раптовість здивування стає причиною вибухлого сміху” [там само, с. 624-625]. Тому, зауважує Декарт, найбільш схильні до кепкування люди неповноцінні, оскільки вони хочуть побачити інших у тому ж приниженому стані, в якому пере­бувають самі. Натомість у дотепності, яка полягає в умінні надава­ти приємної форми тому, що висміюється, і не містить злорадності, на його думку, немає нічого осудливого.

Але відомий дуаліст не був би собою, якби при цьому не за­пропонував також і фізіологічну інтерпретацію смішного: “Сміх полягає в тому, що кров, яка виходить з правої порожнини серця через артеріальну вену, несподівано наповнює легені і примушує повітря, що міститься в них, кілька разів стискатися; це повітря нестримно виходить через горло, де утворюється нерозбірливий сильний звук” [там само, с. 604]. Отже, Декарт збагатив уявлення про природу смішного (окрім представленого фізіологічного механізму) ще одним важливим його чинником - раптовістю, яка викликає здивування.

Дж. Локк приділив увагу природі дотепності, яку він протис­тавляв здатності судження, віддаючи при цьому перевагу останній: “Бо дотепність полягає головним чином у добиранні ідей і швид­кому й різноманітному поєднанні тих із них, у яких можна знайти якусь схожість або відповідність, щоб тим самим намалювати в уяві привабливі картини і приємні видіння.

Кант дещо модифікував теорію сміху як реакції на несподіване. У його витонченому формулюванні сміх є афектом, що виникає внаслідок раптового перетворення напруженого очікування в ніщо [Кант, www.philosophy.ru]. Мається на увазі не просто зраджене очікування, коли ми, сподіваючись на один ре­зультат, отримуємо протилежний, а, радше, дискредитація самого очікування, пов'язана з тим, що в жарті відпочатку прихована пев­на ілюзія. Коли ж ця ілюзія розсіюється, настає душевна і тілесна розрядка. Кант демонструє своє пояснення таким прикладом. Якщо хтось розповідає про людей, які пережили велике горе і за ніч посивіли, а ми при цьому розуміємо, що це зовсім не так, що нічого такого не було і що викликані цією розповіддю очікування не відповідають істині, то ніякої радісної реакції в нас це не викличе. Але якщо хтось у відповідь розповість про горе купця, який втра­тив увесь свій статок і в якого за ніч посивів парик, то це всіх роз­веселить. Якщо перша розповідь просто обманює наші очікування, то друга відкидає саму ідею, яка викликала ці очікування.

А проте Кант вважає причини сміху не інтелектуальними, а фізіологічними і пов’язаними з грою життєвих сил як реакцією на зміну відчуттів: “...Музика і привід для сміху є двома типами гри естетичними ідеями або уявленнями розуму, за допомогою яких нічого не мислиться і які виключно завдяки тому, що змінюють одне одного, можуть усе-таки давати живе задоволення; цим вони досить ясно показують, що пожвавлення в обох випадках має тільки тілесний характер, хоча воно й створюється ідеями душі, і що все, проголошуване таким тонким і натхненним, задоволення суспільства, яке розважається, є просто почуттям здоров’я, досяг­нутим завдяки відповідному цій грі рухові внутрішніх органів” [там само, с.

Якщо в поясненнях смішного Кант близький до декартів- ського фізіологізму, то його трактування дотепності близьке до точки зору Локка. На відміну від сміху німецький філософ розглядає її як свого роду розкіш розуму, яка, утім, є радше його витонченою грою, яскравими шатами, ніж засобом досягнення точ­ного і надійного результату [Кант, 2007а]. У цьому плані дотепність протиставляється здатності судження, причому перевага знову ж таки надається останній. Дотепність полягає в спроможності знаходити схожість між неоднорідними речами, або, іншими словами, придумувати для особливого загальне. Уміння ж знаходити для загального особливе, тобто правильно застосовувати абстрактне поняття, належить до здатності судження.

Кант спеціально не розглядає іронію, хоча остання не чужа його стилю і нерідко трапляється в його творах. І коли він пише про роль контрасту в комічному і в гуморі, то значною мірою описує саме іронію. Так, комічне, за Кантом, з’являється тоді, коли очевидне протиріччя викладається кимсь у формі істини або коли про щось, явно гідне презирства, розповідається у хвалебному тоні. Тоді контраст робить безглуздість ще більш очевидною.

Жан-Поль, відштовхуючись від класичного арістотелівського розуміння смішного, дає власну оригінальну інтерпретацію цього явища [Жан-Поль, 1981]. В його основі, на думку дослідника, ле­жить певна ситуація або дія комічного героя, яка видається йому цілком нормальною і логічною, але яка починає виглядати абсурд­ною, як тільки ми переносимо на цього персонажа власне бачення і розуміння цієї ситуації або дії. Тобто не самі по собі людські по­милки є смішними - такими їх робить підстановка нашого знання і нашого “Я” на місце інших людей, тобто смішне є певною “робо­тою” самоомани. Тому, за Жан-Полем, воно ніколи не укорінене в об’єкті, а завжди має своє першоджерело в суб’єкті.

Об’єктивні ідеалісти, прагнучи створити цілісну класифіка­цію мистецтв і таким чином показати розвиток кожного естетично­го феномена з єдиної ідеї, тобто обґрунтувати об’єктивну необхід­ність цього феномена як віхи на шляху розвитку духу, не обійшли своєю увагою і такі явища, як комічне, гумор, дотепність та іронію.

Ключем до розуміння цих явищ в естетиці Зольгера є діалектичне протиріччя між тимчасовим явищем і вічною суттю, безпосереднє споглядання якої постає як прекрасне [Зольгер, 1978]. Коли це прекрасне збігається з тією сферою, де повністю панують буденні, тимчасові явища, воно перетворюється на комічне. Що ж до первинної суті, то воно постає як предмет печалі - як трагічне.

Для втілення прекрасного у сфері явищ, за Зольгером, потрібна творча діяльність фантазії, яка здатна зняти внутрішні протиріччя між реальним і ідеальним. Ця діяльність фантазії може розвиватися, зокрема, суто у сфері відчування і сприймання (“чуттєвість фантазії”), і в той же час усе сприйняте при цьому залишається значущим тільки у світлі божественної суті - тоді виникає гумор.

Та все ж повністю усунути протиріччя спроможна лише діяльність художнього розуму (“розум фантазії”). Звичайний розум завжди має справу зі сферою явищ, які він порівнює і розрізняє. Художній розум, зіштовхуючи протиріччя між собою, відкриває реальність споглядання, тобто справжню реальність, і це є діяльність дотепності.

Але фінальним акордом у відносному подоланні протиріччя між вічним і швидкоплинним стає діяльність художньої іронії, і саме вона є справжнім осердям мистецтва. Суть полягає в тому, що, коли божественна ідея за допомогою художнього розуму стає чимось безпосередньо наочним, вона неминуче сама стає тимчасо­вою і тлінною. Але саме цей момент переходу дає змогу духові художника відкрити реальність ідеального та ідеальну суть реаль­ного і подолати протиріччя між ними. При цьому, помираючи ра­зом зі скінченним і швидкоплинним, ідея здатна відродитися в новому і чистому вигляді, тобто ідея знімається ідеєю.

Діалектика протиріччя лежить в основі розуміння дотепності і в Геґеля, оскільки закладена вже в саму суть розвитку (логічного і онтологічного) [Гегель, 1974]. Звичайне уявлення здатне зіставляти речі і тим самим знаходити відмінності і протиріччя, але не перехід між ними. Дотепність же схоплює протиріччя і висловлює його, але ще не виражає поняття речей і їх відношень. Надалі вже мислячий розум загострює відмінність уявлень про речі до істотної відмінності, тобто до протилежностей.

Естетичні категорії, пов'язані з проблемою смішного, Лосєв виводить не просто з діалектики суті і явища, а з діалектики художньої форми, тобто діалектики ідеї, яка виражається, і образу, що її виражає [Лосев, 1995]. При цьому ідея і образ можуть як пе­ребувати в рівновазі, так і бути неврівноваженими. В останньому випадку ідея або більша, або менша за образ. “Ідея більша за образ - це означає, що ідея є діючим чинником, від якого залежить ви­значення образу, але який визначає і себе, і образ ідейними ж, тоб­то смисловими, розумно-змістовими способами. Ідея менша за образ - це означає, що діючим чинником є образ і від нього зале­жить визначення ідеї, так що ідея визначається вже не ідейними, а образними, речовими, фактними засобами” [там само, с. 146]. Така нерівновага, за Лосєвим, обов’язково має бути вирішена всередині самої художньої форми, і вирішується вона або засобами ідеї, або засобами образу.

Якщо якась ідея, утілена як вираження, менша за виражаль­ний образ і протиріччя долається за допомогою ідеї, то ми отримуємо комічне. Це означає, що образ вираження не вміщується в ідею вираження, - вираженого надто багато для закладеної в ньо­го ідеї. Лосєв наводить як приклад клоуна, який робить величезний розгін, щоб подолати бар’єр, а потім раптом зупиняється, щоб розглянути на ньому якусь дрібницю. Тут представлений образ, який задає очікування, більший від задуманої мети - розглядання дрібниці. Виражене протиріччя вирішується в умовному плані ідеї і тому не є серйозним.

Якщо ідея, але вже втілена як особистість, так само менша за виражальний образ і протиріччя долається в ідеї, то йдеться про гумор. Він живе і живиться особистісною недосконалістю, але вміє переводити її у сферу ідеї, і тому при цьому тільки смішно. Лосєв вважає, що гумор набагато глибший за комічне: останнє працює тільки з планом вираження, гумор же може виділяти й виправляти недоліки і дисгармонію особистості.

Іронія, як і комічне, проявляє себе в плані вираження, але тут втілена у вираженні ідея вже більша за образ. Це означає, що смисл, який мається на увазі, тут глибший і більший, ніж дано в явному його втіленні. При цьому протиріччя долається силами об­разу, на який тільки і покладається ідея, щоб бути вираженою.

Шопенгавер виводить поняття смішного не з невідповідності ідеї та образу, а з невідповідності поняття та об’єкта. Цій оригінальній теорії відведено в книзі “Світ як воля і уявлення” фак­тично один абзац, але він видається настільки значущим, що я доз­волю собі навести його тут майже повністю: “Сміх завжди виникає з несподіваного усвідомлення незбіжності між відомим поняттям і реальними об’єктами, які в якомусь відношенні мислилися в цьому понятті, і сам є лише вираженням цієї незбіжності. Останнє часто відбувається через те, що два або декілька реальних об’єкти мис- ляться в одному понятті і тотожність його переноситься на них; і ось тоді повна несхожість їх в усьому іншому виявляє, що це по­няття підходило для них лише з якогось одного боку. Так само час­то несподівано відчувається і незбіжність унікального реального об’єкта з тим поняттям, під яке він в одному відношенні підводиться правильно. Тому чим правильніше підводяться такі реальності під відоме поняття в якомусь одному відношенні і чим більша й очевидніша їх невідповідність щодо нього в інших відношеннях, тим сильніший ефект смішного випливає з цієї протилежності. Усякий сміх, таким чином, виникає через парадок­сальне і тому несподіване підведення - не має значення, виражається воно в словах або у вчинках. Загалом, таке правильне пояснення смішного” [Шопенгауэр, 1999, с. 100].

Цей короткий виклад Шопенгавер доповнює деякими заува­женнями. Він виділяє два роди смішного - дотепність і дурість. Причина першої полягає в тому, що два свідомо різних об’єкти кимось навмисно підводяться під одне поняття, - так виникає до­теп. У другому випадку, навпаки, у чиїйсь свідомості два різних об’єкти співіснують в одному понятті, поки при зіткненні з реальністю раптом не виявиться їхня відмінність. Дотепність, за Шопенгавером, завжди виражатиметься в словах, а дурість - у кон­кретних діях або принаймні в намірі їх здійснити.

Але чому, власне, виникає незбіжність поняття і об’єкта, що підводиться під нього? Шопенгавер порівнює понятійне знання з камінчиками мозаїчної картини, які, як би ми не намагалися, ніколи не збіжаться з плавним образом реальності з усіма його тонкими відтінками. Так само, незважаючи на всю точність визначень, по­няття не зможуть представити цей образ в усіх його складних модифікаціях. Крім того, жива сфера застосування понять, за Шо­пенгавером, далеко не завжди ґрунтується на строгих висновках і мистецтво красномовства частенько спирається на одностороннє підведення поняття під ту або іншу категорію.

А. Берґсона, як і Шопенгавера, часто зараховують до представників ‘‘філософії життя”, але принаймні в поглядах на природу смішного їхні концепції кардинально різняться. Причини виникнення смішного Берґсон бачить у певних проявах живої, передусім людської, природи, а саме в тих випадках, коли остання проявляє автоматизм і зашкарублість [Бергсон, 1992]. Тому сміх виконує важливу соціальну функцію, стимулюючи членів суспільства до гнучкої поведінки, орієнтації на зовнішні чинники, а не до замкнутості на власних ілюзіях і звичках, бо над кожним ви­сить загроза бути висміяним. В основі комічного, за Берґсоном, завжди лежить спроба персонажа пристосувати об’єктивні речі до своєї суб’єктивної ідеї, а не навпаки: “комічна безглуздість має таку ж природу, як і з безглуздість марень” [там само, с. 116]. Власне, це спроба йти за своїми ідеями автоматично, свого роду лінощі розуму.

Ригідність розуму в духовному плані, за Берґсоном, проявляється в нав’язуванні механічного природі, коли тіло, фізика беруть гору над душею. Живе за своєю суттю безперервно мінливе, воно не дає повторень, тому автоматизація чужа його природі. У соціальному плані це проявляється в спробах автоматичної регламентації суспільного життя, коли форма прагне панувати над змістом, а буква суперечить духу.

Зашкарублістю розуму і, як наслідок, поведінки Берґсон пояснює різні прояви смішного. Наприклад, якщо чиясь зовнішність здається нам смішною, то це зумовлено тим, що будь- яку форму ми сприймаємо як нарис руху. Спотворення форми для глядача - це застигла гримаса, яка фіксує якусь ригідну людську рису або звичку, а значить є проявом автоматизму. А для того щоб зрозуміти природу дотепності та гри слів, згідно з цією концепцією треба уявити сказане як інсценівку в особах. Тобто комічне слів тут зводиться до комічного дій і положень. Останнє ж, за Берґсоном, завжди так чи інакше ґрунтується на трьох прийомах: повторенні, інверсії та інтерференції серій.

Якщо Берґсон вважає, що смішне у фізичному плані має місце в тому випадку, коли тіло вивищується над душею, то ра­дянський дослідник В. Пропп для цього феномена пропонує більш матеріалістичне формулювання - коли фізичне начало застує нача­ло духовне [Пропп, 2006]. Водночас він вважає, що сміх виникає в той момент, коли чиєсь приховане неуцтво раптом стає очевидним для всіх, набуває наочних форм. Ці два загалом різні пояснення він об’єднує в такому положенні: “Загальну форму теорії комічного можна виразити так: ми сміємося, коли в нашій свідомості позитивні начала людини застуються раптовим відкриттям прихо­ваних недоліків, що раптом проступають крізь оболонку зовнішніх, фізичних даних” [там само, с. 167].

Вербальні форми смішного Пропп пояснює за аналогією зі смішним у процесі зовнішнього сприймання: “Подібно до того як комічне враження в інших випадках з’являється при перенесенні уваги з духовного боку людської діяльності на зовнішні форми її прояву, так і у випадку каламбуру сміх виникає тоді, коли в нашій свідомості більш загальне значення слова замінюється його зовнішнім, “буквальним” значенням” [там само, с.110].

Як і Пропп, Рубінштейн пов’язує природу комічного з людською недосконалістю, а проявляється воно “в результаті невідповідності, що несподівано виявляється між уявною значущістю дійової особи і нікчемністю, незграбністю, взагалі недоладністю її поведінки, між поведінкою, розрахованою на більш-менш значну ситуацію, і дріб’язковим характером ситуації, в якій воно здійснюється” [Рубинштейн, 1999, с. 526-527]. Комічне, як і гумор, іронію, сарказм, Рубінштейн називає світоглядними почуттями, і всі вони в його розумінні є різновидами смішного. При цьому гумор проявляється тоді, коли за висміюваними недоліками не втрачається бачення і позитивних сторін, що означає реалістичне прийняття світу, з усіма його плюсами і мінусами. Іронія ж розщеплює цю світову єдність і різко протиставляє пози­тивне негативному, ідеал - дійсності і т. ін. Якщо висміюваний об’єкт є безумовною силою, іронія з відстороненої позиції перехо­дить “у наступ”, стаючи гнівною і обуреною, перетворюючись та­ким чином на сарказм [там само].

Ще одну спробу психологічного пояснення смішного, точніше - дотепності, робить А. Лук [Лук, 1977]. Дотепність, під якою розуміється здатність створювати жарти, тут умовно протиставляється комічному, яке виявляється в речах завдяки по­чуттю гумору. Не претендуючи на остаточне рішення, Лук припускає, що в основі продукування дотепу лежить, по-перше, вихід за межі формальної логіки, а по-друге - “перехід думки на новий смисловий рівень, що відображає глибші закономірності і взаємовідношення явищ” [там само, с. 125]. Водночас дослідник вважає, що теорія смішного має бути виведена на підставі аналізу якомога повнішого набору прийомів дотепності, що надалі дало б змогу виявити в них те загальне, що становить ядро цього феноме­на, і сам наводить цілий ряд таких прийомів.

Розглянуті вище теорії смішного схиляють нас до думки, що різні концепції акцентують свою увагу і спроби пояснення на різних аспектах цього складного феномена і що найпроблема- тичніше - це знайти спільну позицію для всіх аспектів, яка не ви­магала б якихось теоретичних надзусиль для їх пояснення. Крім того, більшість теорій задають у найкращому випадку необхідні ознаки явища, що сприймається як смішне, але зовсім не достатні ознаки. Це означає, що фіксуються супутні зовнішні особливості, які супроводжують смішне як феномен, але не ті сутнісні характе­ристики, які, власне, зумовлюють його. Більше того, наведені в теоріях ознаки часто навіть не є обов’язковими для смішного і майже завжди можна знайти контр-приклад, який показує, що в окремих випадках вони взагалі не виявляються. І навпаки, ці озна­ки можуть бути властивими явищам, що лежать зовсім в іншій сфері. Спробуймо навести такі контр-приклади для основних теорій, коротко викладених вище.

Так, якщо розглядати смішне як висміювання, тобто бачити його корінь і живильне джерело в людській недосконалості, то та­кий спосіб пояснення явно пробуксовує там, де є приклади дотепної інтерпретації, не пов’язаної з людською природою. Жарт фізика про те, що чорні діри утворилися там, де Бог поділив на нуль, не має нічого особистого. Навряд чи тут може йтися про безневинні людські промахи і вади. Узагалі, логіка парадоксу, яка руч-обруч іде з природою смішного, явно не вкладається в інтерпретації, прив’язані до виправлення помилок і недосконалості. Парадокс схильний виправляти не помилки і неправильність, а частіше саме правильності.

Утім, особистісний, точніше - міжособистісний, аспект у функціонуванні смішного теж не варто скидати з рахунків, і навряд чи можна розглядати його як абсолютно випадковий. Адже фено­мен висміювання й жартування проявляється в онтогенезі людської особистості і людських взаємин досить рано, принаймні в порівнянні з умінням свідомо оперувати справжніми парадоксами. Але в усякому випадку життя рясніє прикладами людської недосконалості, які, навіть будучи загалом нешкідливими, зовсім не обов’язково мають викликати в їх спостерігача сміх або посмішку. Можна припустити, що людські помилки і промахи здатні стати плідним ґрунтом для смішного тільки в певному своєму аспекті, у певному ракурсі.

Те ж можна сказати і про можливий зв’язок смішного з несподіваним і дивним. Цілком очевидно, що далеко не завжди невиправдані очікування викликають сміх, та й узагалі сміх і подив є різними емоційними станами. Цікавішою в даному випадку видається кантівська інтерпретація перетворення очікування в ніщо. Нагадаю, що йшлося про несправджені очікування в результаті розвіювання первинної ілюзії, закладеної в жарті. Але ж розвіювання ілюзій і викликаних ними очікувань не завжди є смішним. Скажімо, подорожньому, що сподівався втамувати спра­гу, буде зовсім не до сміху, коли він зрозуміє, що довгоочікуваний оазис у пустелі виявився усього лише міражем. І справа тут не в тому, чи надумана ця історія, чи справжня, - навіть будучи переве­деною в умовний вербальний план, смішною вона не стає. Мабуть, якщо в жарті і має місце дискредитація ілюзорних очікувань, то відбувається це якимось особливим способом, а яким саме - слід уточнити.

Як ми пам’ятаємо, головна інтрига смішного (що існує у формі комічного, або ж гумору, або ж іронії) в рамках об’єктивного ідеалізму вбачалась у протиріччі між обмеженим, тимчасовим явищем і нетлінною ідеєю. Певну обережність щодо прийняття такого погляду може викликати той факт, що гумор часто схильний глумитися саме над ідеєю, опускаючи і приземлюючи високе. При цьому він нібито глухий до етичних норм і цінностей - ми можемо сміятися із жарту, навіть внутрішньо здригаючись від його бук­вального змісту (так званий чорний гумор). Більше того, досить часто гумор якраз спеціально протиставляє зміст послання існуючим цінностям - тут можна згадати знаменитий цикл дитячих страхачок “маленький мальчик нашел кулемет....”.

Власне, сам Зольгер зазначав, що слід відрізняти низький по­бутовий гумор від справжнього гумору, освітленого причетністю до нетлінної ідеї. Звісно, така позиція є досить уразливою, оскільки вона вводить ще один феномен незрозумілої природи - побутовий гумор, який потребує окремого пояснення. Більш плідним видається погляд Зольгера на іронію. Дослідник вважає, що ідея, яка утілена в реальність і вмирає разом із цією реальністю, здатна очищатися і відроджуватися вже в новому вигляді.

Позиція об’єктивного ідеалізму видається вразливою ще з однієї причини. Адже якщо ключ до проблеми смішного міститься в протиріччі між об’єктивною ідеєю і відносно об’єктивною реальністю, то і смішне само по собі мало б бути заданим об’єктивно. Але щоб переконатися, наскільки суб’єктивним є цей феномен, навряд чи треба наводити багато аргументів: що є смішним для одного, може сприйматися як дешевий жарт іншим і бути незрозумілим для третього. Візьмімо приклад комічного, який наводить Лосєв (клоун, котрий бере величезний розгін, щоб розг­лянути якусь дрібницю на бар’єрі). Тут задані образом очікування є суто суб’єктивними, утім як і втілена в цьому образі ідея. Та й саме взаємовідношення ідеї і образу в лосєвському тлумаченні навряд чи є об’єктивно визначеним. І справді, як розуміти, що “‘ідея є діючим чинником, від якого залежить визначення образу”, або що “діючим чинником є образ, і від нього залежить визначення ідеї”? Що є значущим у цілісному художньому образі - це питання суб’єктивного сприйняття, і обійти це сприйняття в поясненні сили дії цього твору не видається можливим. Інакше кажучи, у поясненні феномена смішного Лосєв спирається на передумову, що образ і ідея вже явно розділені і цей розподіл нібито є очевидним. Але насправді такий розподіл сам по собі вимагає внутрішньої, суб’єктивної роботи. Крім того, суб’єктивний аспект їх розподілу сам цілком може бути причетний до механізму дії смішного, і коло тим самим замикається.

Теорія смішного Шопенгавера фактично базується якраз на такому суб’єктивному чиннику: невідповідності умоглядного по­няття своєму зовнішньому об’єкту. Цю теорію детальніше буде розглянуто нижче, а тут хотілося б тільки артикулювати одне запи­тання: яким чином з такої позиції можна було б пояснити зв’язок сприйняття смішного з актуальними мотивами та інтересами індивіда? Наявність такого зв’язку давно відома в психології і використовується в проективних тестах, що визначають мотивацію. Сам Шопенгавер, як ми пам’ятаємо, називає тільки один чинник, що визначає силу ефекту смішного: якою мірою точно підводиться реальність під деяке поняття в якомусь одному відношенні і якою мірою очевидним при цьому є її невідповідність щодо нього в

інших відношеннях. І це цілком зрозуміло, адже його теорія є суто когнітивною і пов’язана з інтелектуальною здатністю категоризу- вати дійсність за допомогою тих або інших концептів.

Якщо теорія Шопенгавера уважніша до понятійної форми існування смішного, то в теорії Берґсона саме цей аспект викликає запитання. Справді, чи правомірно пояснювати вербальний дотеп його зведенням до комедії дій і положень? Нагадаємо, що суть останньої Берґсон пояснював наявністю трьох прийомів - повторення, інверсії та інтерференції серій, які є способами прояву і виявлення автоматизмів у живій поведінці. Наприклад, невідомо, чи можливо в принципі поставити інсценівку про чорні діри і ділення на нуль, але це абсолютно нічого не змінює в змісті самого жарту. У ньому просто йдеться про зміну інтерпретації одного і того самого предмета, коли фізичне поняття несподівано набуває дивного, хоча і формально правильного, теолого-математичного пояснення, або принаймні бачення.

При цьому потрібно зауважити, що певне перебільшення у випадку зведення вербального жарту до комедії дій і положень зовсім не обов’язково проявляється в якихось складних абстрактно- парадоксальних формах смішного. Можна згадати простенький дитячий анекдот про Штірліца:

Робінзон (задумливо): Щось не подобається мені цей Штірліц....

П’ятниця: Не подобається - не їж!.

Тут просто відбувається зрив того способу думати, який був спровокований запитанням. Така зміна ракурсу - способу думати і бачити предмет - навряд чи зводиться до комедійного акту, де має місце якась повторюваність або серійність. Але цю зміну можна пояснити тими лінощами розуму, про які пише Берґсон, коли ми, піддавшись на провокації жарту, йдемо на поводі у своїх ілюзій.

Пояснення феномена смішного зашкарублістю і автоматиз­мом у проявах живої природи викликає певні запитання не лише стосовно пояснення вербального гумору. Передусім - чому в нас не викликають сміху мурашки або бджоли, які інстинктивно й автома­тично виконують свою роботу, або ж просто людина, що працює на конвеєрі? Та і взагалі, жива, утім як і нежива природа регулярно демонструє як постійну несхожість, так і постійну схожість своїх творінь, наприклад подібність особин усередині одного виду. Звісно, така подібність є відносною - усі живі істоти, як і всі об’єкти, чимось та й відрізняються один від одного. Водночас ми навряд чи відрізнимо одну від одної серед тих тварин, з якими без­посередньо не маємо справи, - наприклад, горобці у дворі для нас, швидше за все, будуть “на одне обличчя”, і це буде не смішним, а абсолютно нормальним. Те ж можна сказати і про поведінку живих істот - з одного боку, вона завжди унікальна, а з другого - типова, адже саме регулярність, а не хаотичність поведінки є важливим чинником виживання.

Що стосується браку формальної логіки і переходу на новий смисловий рівень, які, на думку Лука, покладені в основу жарту, то це швидше опис дії мистецтва, а не дотепності. Крім того, більшість жартів бездоганно, хоча і несподівано логічні. Наприк­лад, той же анекдот про Штірліца цілком відповідає принципам формальної логіки, а ось щодо переходу думки на новий смисловий рівень, що відображає глибші закономірності і взаємовідошення явищ, то в даному випадку виникають неабиякі сумніви.

Тому якщо розглянуті теорії і вказують на деякі цікаві харак­теристики, властиві смішному як його неординарні прояви, усе- таки слід розуміти, якою мірою вони специфічні для цього фено­мена, у чому полягає і як проявляється ця специфіка. Простіше кажучи, перед нами первинне питання: що саме робить смішне смішним?

Усупереч очікуванням і дотримуючись парадоксальної логіки смішного, спробуємо виявити його відмітні властивості, звернув­шись спочатку до прикладів вербального гумору, і тільки згодом перейдемо до грубіших і, ймовірно, більш ранніх прикладів “комедії поз і положень”. Слово “гумор” тут і надалі я вживаю у його широкому значенні - як створений кимось приклад смішного, незалежно від того, чи має він у своєму змісті звернення до особистісних недоліків, чи добрий він а чи злий за своїм характе­ром і т. ін. Адже і в повсякденному вжитку це поняття охоплює найрізноманітніші приклади смішного авторського походження, а під “почуттям гумору” мається на увазі здатність сприймати смішне взагалі.

Найбільш простим і поширеним прийомом мовного дотепу є жонглювання омонімами, тобто вживання одного і того самого слова (іноді - вислову) в різних значеннях. Наприклад:

Упіймав мужик золоту рибку. Стала благати його рибка: “Відпусти мене, чоловіче, а я за це виконаю будь-яке твоє бажан­ня, але тільки одне”. Мужик думав-думав... І те йому хочеться, і це. Нарешті придумав: “Рибко, хочу, щоб у мене все було! ”. - “До­бре, чоловіче, у тебе все було!”.

Уводячи вислів до іншого контексту, тобто змінюючи син­тагму, автор жарту тим самим змінює значення слова або вислову. Але, звісно, не сама по собі багатозначність слова є смішною. Про­сто багатозначність вербальних конструктів відкриває можливість отримання різного смислового навантаження всередині деякої символічно окресленої ситуації. Зіткнення таких неочікуваних смислових просторів багато в чому визначає змістову красу жарту або анекдоту. Тут можна згадати епізод з “Нашої Раші”, коли два бомжі знайомляться з модним стилістом:

-1 чим ти займаєшся?

- Ну, я підбираю речі.

- О, так і ми робимо те саме!

У цій символічній схожості стикаються два світи і два спосо­би життя, зі своїми правдами і нормами, що в рамках свого життєвого устрою начебто абсолютно несумісні. І тут носії цих життєвих стилів завдяки означуванню, маркуванню ситуації рап­том виявляються “колегами”. Звісно, таке маркування є умовним, але саме ця умовність дає змогу побачити в ньому те, що для кожної із сторін є очевидним - свій закладений смисл. І цей смисл для кожного із суб'єктів виявляється ясним і “само-собойним”, принаймні до зіткнення з іншою смисловою конструкцією. Адже один життєвий світ постає загалом абсолютно повним, поки не буде потіснений іншим таким же начебто повним і вичерпним життєвим світом.

Важливо зауважити, що гумор не зіставляє два життєві світи, а швидше підриває їх, принаймні в точці зіткнення. Адже для індивіда його життєвий світ - це власне і є світ взагалі. Тому вихід за межі цієї суб'єктивної реальності стає логічно немислимою операцією - дивом. Прочиняючи двері завершеного і замкнутого простору і роблячи неможливе можливим, гумор якраз і здійснює таке маленьке диво. Тут яскраво проступає така його риса, як парадоксальність: розкриваючи простір життєвого світу індивіда, він тим самим робить можливим неможливе, а підриваючи життєвий світ через усунення його абсолютності, він знищує незбутнє.

У цьому й полягатиме наш найперший і загальний підхід на підступах до визначення природи гумору, а саме: його сутність - у підриванні життєвого світу суб’єкта, а предметом його диверсій є відмежування цього життєвого світу від світу як такого. Одним із його способів, як можна було вже побачити, є накладання двох суб’єктивних точок зору, причому абсолютних у своїй суб’єктивності. Суб’єктивність ця відкривається, природно, у її зверненні до об’єкта або ситуації, тобто в певному зовнішньому виявленні. Зіткнення в одній ситуації двох суб’єктивностей якраз і позбавляє їх статусу абсолютності. Інтерпретація ситуації, що здавалася вичерпною, раптом виявляється тільки однією з можливих. При цьому з’ясовується, що смисловий контекст, який задає рамки цієї ситуації, не природний, не об’єктивний, а суто суб’єктивний. Розгляньмо, наприклад, байку про молодого актора, якому на сцені треба було зіграти п’яного.

Переживаючи з приводу своєї ролі, актор звертається за порадою до старшого побратима. Той відповідає, що немає нічого легшого, треба тільки перед початком дії одним духом випити склянку горілки, а далі все піде як по маслу, мовляв, сам неодноразово перевіряв. “Так, - згоджується молодий актор, - але ж у другому акті я вже маю виглядати тверезим! ”. - “А ось тут уже треба грати!”.

Пресупозиція очевидностей, що формують зміст проблеми, тут обертається на протилежність: що природно для одного, те неможливе для іншого. Адже саме розуміння проблеми неявно спирається на те, що є її відсутністю, тобто що є нормою. Але для когось тверезість - норма життя, а для когось - зовсім навпаки. Таким чином, уже саме формулювання проблеми виявляється не абсолютним, а суб’єктивним, не природним, а умовним. Анекдот задає можливість іншого логічного вирішення проблеми, і ця принципово інша можливість підриває безпосередність первинного бачення. При цьому в самій постановці проблеми виявляються деякі фонові суб’єктивні пресупозиції. Парадоксальна логіка гумору суперечить їм і тим самим робить їх явними.

Але що, власне, являють собою ці суб’єктивні пресупозиції? Це передусім ті суб’єктивні настановлення, цінності та інтенції, що передують самому означенню ситуації індивідом. Це передумова створення репрезентацій, яка, з одного боку, обумовлює визначення ситуації, а з другого - виражає зв'язок цієї ситуації із життєвим світом індивіда. Я наразі намагаюся показати, що за зовнішньо представленою репрезентацією стоїть її суб'єктивна складова, тобто те, що було названо смислом, і що при зіткненні двох суб'єктивних інтерпретацій об'єкта або ситуації відкриваються ті смислові пласти, які лежать за цією репрезентацією. У межах одного життєвого світу, однієї цілісності або просто суб'єктивного підходу ці смисли не усвідомлюються. Для бомжів смисл “підбирати одяг” не є проблемним: він самоочевидний і визначається їхнім способом життя. Але зіткнення з деякою інакшістю, з простором альтернативних можливостей позбавляє ці нібито апріорні смисли обов'язкової загальності, і неявний смисловий зміст, що привноситься до ситуації або об'єкта, раптом стає явним і усвідомлюваним.

Це не обов'язково означає, що завдяки гумору відкриваються загальні смисложиттєві орієнтири. Це може бути і просто суб'єктивний погляд на те, що відбувається. Розгляньмо приклад так званого одеського гумору, або, краще сказати, одеського спо­собу мислення:

- Скажіть, будь ласка, якщо ми підемо прямо, то чи буде там оперний театр?

- Молоді люди, там буде оперний театр, навіть якщо ви ту­ди не підете.

Саме суб'єктивність сприйняття ситуації раптом проявилася в запитанні гостей Одеси. Сама фраза “якщо ми підемо прямо...” примушує звернутися саме до їхнього суб'єктивного бачення, їхньої суб'єктивної проблеми. Одесит своєю відповіддю примушує вийти із заданих запитанням смислових пресупозицій. Безальтерна- тивні з точки зору тих, хто запитує, смисли виявилися знятими нестандартним мисленням того, хто відповідає. Те ж саме відбувається в історії із золотою рибкою. Смисл, що стоїть за ви­словом “усе було”, окреслюється для жадібного чоловіка тією про­блемою, в яку він безпосередньо занурений. Золота рибка вийшла за межі тих інтерпретацій, які передбачалися, і тим самим смислові пресупозиції було виявлено.

Таким чином, гумор виводить з безпосередності суб’єктив­них передумов і водночас розкриває їх. Натрапляючи одна на одну, приховані смислові настановлення стають явними, а виключаючи одна одну, вони перестають бути “само-собойними”, природними. Смисл із самоочевидного і тому безальтернативного перетво­рюється на питання інтерпретації. При цьому він перестає бути тотальним, а стає чиїмсь смислом, лише одним із можливих. Він виявляє точку зору суб’єкта щодо того, що відбувається. Стаючи на цю точку зору, а потім сходячи з неї, ми раптом виявляємо відмінність суб’єктивного світу - суб’єктивної реальності і реальності взагалі. І, звісно, річ тут не в тому, що ламаються смислові настановлення в когось із персонажів смішної історії. Передусім вони ламаються у самого слухача, який виявляє себе таким, що стоїть на одній з можливих смислових пресупозицій. Якби ми не стали на точку зору гостей міста-героя Одеси, то нам і не здалася б смішною відповідь місцевого мешканця. Тут можна згадати зауваження Канта про те, що слухач ловиться на ту при­манку, яка вже міститься анекдоті, і тільки потім усвідомлює її ефемерність, при цьому приймаючи то одну, то іншу точку зору.

З усього сказаного зовсім не випливає, що гумор здійснює рефлексію щодо змісту суб’єктивних смислів, норм або життєвого устрою. Це не аналіз способу думати, а безпосередня робота з ре­альностями, а точніше - підривна діяльність. Розгляньмо деталь­ніше тезу про те, що гумор здатний вносити розкол між життєвим світом і зовнішнім світом, між суб’єктивною реальністю і реальністю як такою.

Глобальна причина криється в тому, що сам образ світу - це і процес, і результат специфічної діяльності відображення. Як процес, він завжди містить психічну, або навіть психофізіологічну, складову, але як результат - це образ світу, який для його носія невід’ємний від самого світу. У процесі взаємодії з реальністю і з іншими людьми ми, як правило, думаємо не про образи дійсності, а про саму дійсність - це те саме природне настановлення свідомості, про яке говорив Гуссерль. Із змістового погляду ми мислимо об’єктами, а з процесуального - образами. Як правило, образ світу і сам світ для нас є одне і те ж. Але іноді трапляється так, що процесуальний характер світосприймання раптом виявляє себе, і тоді образ реальності відділяється від свого об’єкта.

Як відомо, образ світу в людській свідомості репрезентується значеннями. Наша взаємодія з об’єктами, як правило, опосередко­вана соціальним і культурним досвідом, який зафіксовано в системі семантичних категорій. Мовні значення відображають і задають не лише характер взаємовідносин між індивідом і об’єктом, а й харак­тер взаємовідносин об’єктів між собою, їхнє місце в картині світу. Але значення як репрезентація об’єкта - це не його копія. Це психічний процес, який відображає спосіб виділення певного дено­тату. Для характеристики цього суб’єктивного аспекту функціону­вання значення і було введено термін “смисл”.

Разом з тим смисл як суб’єктивний спосіб визначення об’єкта виявляє тенденцію до зрощення з останнім у людській свідомості, так що спосіб репрезентації дійсності і сама дійсність зливаються. Це відбувається там, де наявність пошукової гіпотези, що передує виділенню значення, перестає усвідомлюватися, а критерії виділення понятійної категорії - рефлексуватися. Але якщо підстави виділення деякого об’єкта і віднесення його до категорії не визначаються, то це означає передусім, що вони зовсім не обов’язково будуть об’єктивними і в їх ролі може виступати випад­ковий, ситуативно зумовлений набір ознак. Тоді суто досвідний спосіб сприймання починає здаватися об’єктивною репрезентацією дійсності, а зміст цього сприймання - самим об’єктом, який більше не відокремлюється від значення. Крім того, з втратою рефлексії щодо способу виділення денотату перестають усвідомлюватися і парадигмальні пресупозиції, що передують цьому виділенню, - те визначення предметної сфери, до якої належить об’єкт.

Але казуси, пов’язані з нетотожністю об’єкта суб’єктивно за­даному значенню, усе-таки дають про себе знати. Тут можна згада­ти теорію Шопенгавера, згідно з якою природа смішного визначається саме такою незбіжністю. І річ тут не лише в тому, що понятійна сітка ніколи не вичерпає всю різноманітність явищ дійсності. Істотно важливим моментом є те, що при використанні значення не усвідомлюється суб’єктивний спосіб виділення предметної сфери, що відповідає цьому значенню. Кінець кінцем, саме відсутність такої усвідомленості і приводить до злиття зна­чення і денотату, розмежування яких гумором визначає парадок­сальний характер останнього. Ця парадоксальність пов’язана з відділенням образу від свого змісту і проявляється як локальний вибух життєвого світу, тобто руйнування не просто елемента реальності, а елемента реальності, навантаженого суб’єктивним смислом. І що більше начиненим смислом був цей елемент, то більшою буде сила вибуху, або, якщо йти від метафор, то більш яскравим і особистісно насиченим буде сприйняття смішного. Тоб­то, що більше смислу вкладено в інтерпретацію певного явища, то більш смішним для індивіда буде жарт або дотеп, присвячений цьому явищу. Звідси зрозуміла і залежність смішного від зв’язку його предмета з мотиваційною сферою індивіда, бо смисл - це зав­жди упереджений аспект сприймання дійсності, безпосередньо пов’язаний з мотивами й інтересами. Представлена теорія гумору проявляється в безлічі його прикладів і цілому ряді феноменів.

Розгляньмо не позбавлений повчального психотерапевтично­го змісту анекдот про дівчинку і літо:

Батьки приводять дівчинку до психіатра зі скаргою на те, що вона не розуміє, яка пора року надворі. Психіатр ставить дівчинці навідні запитання:

- Скажи, будь ласка, що ти бачиш на вулиці?

- Замети, бурульки.

- То яка зараз пора року?

- Літо.

- Гм... Ну, подивися ще у віконце, у що там дітки бавляться?

- Сніжками жбурляються, на саночках катаються.

- То яка зараз пора року?

- Літо.

- Ну а подивися, дівчинко, що на тобі зараз ?

- Шапочка, шалик, шубка.

- То яка зараз пора року?

- Літо.

- Ну, як же так? Замети, сніжки, шубка... Яке ж це літо?!

- Отаке фігове літо!

Спосіб визначення пори року, що задається психіатром, тут явно феноменологічний - він апелює до тих ознак зими, які представлені в його або його оточення суб’єктивному досвіді. Але якщо піднятися над побутовим планом і спробувати визначити пору року об’єктивно, то виявиться, що це певна частина періоду обертання Землі навколо Сонця. Конкретні ж погодні умови, що супроводжують цю пору року, визначаються множиною факторів і загалом не можуть вважатися однозначним її показником. Таким чином, дівчинці вдалося піднятися над очевидностями, що панують у свідомості лікаря, і відокремити їх від об’єктивної реальності. У результаті значення, що у своєму функціональному плані задавало­ся феноменологічними ознаками, раптом “відліпилося” від свого денотату - пори року. І справа тут уже не в тому, правильно або неправильно ця пора року була визначена, тобто яка пора року була “насправді”, а в самому способі цього визначення.

Розгляньмо механізм дії ще одного анекдоту:

Султан збирає свій гарем у внутрішньому дворі палацу: “Мій гарем! Ми Вас розлюбили! Ми йдемо від Вас до іншого гарему!”.

Анекдот зобов’язаний своїм існуванням системі пресупо­зицій, пов’язаних із концептом шлюбу. Шлюб у нашій культурі тісно асоційований з поняттям любові. Бути одруженим і жити з кимось за власним вибором, як правило, означає любити когось. Тоді жити з гаремом - означає любити гарем. А значить, його мож­на розлюбити і піти до іншого гарему. Така логіка кінець кінцем привносить до ситуації елемент абсурду, оскільки навряд чи можна когось полюбити і розлюбити оптом. Послідовна логіка є абсурд­ною, тому що вона висвітлює наявність смислових неузгоджено- стей, закладених у концепт шлюбу. З одного боку - трепетне почуття, з другого боку - соціально оформлена система стосунків, що передбачає, в одному зі своїх різновидів, багатоженство. Аб­сурд виявляє приховані смислові навантаження, вкладені в концепт шлюбу і пов’язані з феноменологічним способом його визначення, та підриває їх самоочевидність.

Іноді різні смисли, що співіснують в одному понятті, стають чіткішими; тоді вони перетворюються на конотації слова - різні аспекти його значення. Але значення сприймається як щось об’єктивно задане, природне і ніби “само-собойне”, тому суб’єктивні смисли, що стоять за ним, не рефлексуються. Гумор зіштовхує їх і тим самим робить явними. Наприклад, в епоху су­перечок про штучний інтелект надається вирішення: “Я завжди говорив: машина мислити не може! Машина мусить їхати”! (КВК, “Одеські джентльмени”). Тут стикається узагальнено-наукове і конкретно-побутове розуміння слова “машина”, що дає змогу роз­крити систему пресупозицій, суб’єктивних “передрозумінь”, які довизначають для індивіда, яке з можливих значень слова він актуалізує у свідомості. Той або інший вибраний смисл показує, в якому проблемному полі перебуває цей індивід, і таким чином здатний дати його приховану характеристику.

Різні конотації слова з часом можуть перетворитися на самостійні значення, тобто окремі концепти. Тут можна згадати спосіб використання омонімів у гуморі, з якого і розпочинався аналіз смішного.

Але проблемне поле, в якому перебуває індивід, - це не лише суб’єктивні характеристики цього індивіда. Це певний символічно окреслений контекст, який неявно сприяє тому або іншому розумінню ситуації, стаючи прихованою програмою для її інтерпретації. Згадаймо анекдот про Шерлока Холмса і доктора Ватсона, яких сильним вітром, коли вони подорожували на повітряній кулі, занесло в невідомому напрямку. Коли, нарешті, вітер стих і куля почала опускатися, Холмс і Ватсон побачили лю­дину, що стояла внизу:

- Де це ми, сер?

- На повітряній кулі!

Тут знову піднявся вітер, і кулю понесло:

- Ви знаєте, хто це був, Ватсоне?

- Хто ж, Холмсе?

- Однозначно, це був математик.

- Але чому Ви так вирішили?

- Тільки математик міг дати таку точну і таку марну відповідь!

Виявляється, тлумачення поняття про місцезнаходження і питання де? може бути різним. Можливо, найбільш точним і, так би мовити, науковим способом було б визначення координат (до речі, напевно, саме такий спосіб локалізації був би більш природ­ним для математика). Але і визначення координат передбачає за­гальне передзнання про точку відліку і спосіб вимірювання, тобто наявність загальних пресупозицій. Утім, така точна відповідь на­вряд чи цікавила Холмса. Звісно, формально місцевий житель відповів сищикові. Але для того, щоб Холмс отримав відповідь на своє запитання, тубільцеві треба було довизначити ситуацію, вихо­дячи з проблеми тих, хто летить на повітряній кулі. Однак ця про­блема не була задана явно, вона усього лише малася на увазі в запитанні. У цьому сенсі той, хто відповідав, звісно, міркував як математик - він вирішив завдання, виходячи з тих даних, які були явно представлені у формулюванні. Таким чином, тлумачення ситуації визначається проблемним полем, у якому перебуває індивід; це інтерпретація, яка завжди існує в межах певного кон­тексту і правомірна тільки в ньому. Символічна дія припускає вже існуючу актуальність, уготовленість певної парадигми та ідентифікує об'єкти і ситуації виключно всередині неї.

Це, зокрема, те предметне поле, всередині якого тільки й мо­же існувати визначеність значення. Так, в одному дитячому анекдоті Василь Іванович невлад довизначав поняття “білі” - то як “гриби”, то як “білогвардійці”, постійно не потрапляючи в потрібну парадигму.

Змінюючи парадигму, гумор ніби знущається із суб'єктивного смислу, що підготовлює розуміння, при цьому зберігаючи цілим формальне значення слова або вислову:

У футбол грають 22 людини, а виграють німці.

Але саме висвітлюючи суб'єктивний смисл і відділяючи його від значення, гумор методом від супротивного показує зав'язаність нібито об'єктивних визначень реальності на суб'єктивних пресупозиціях.

Вище зазначалося, що смисл здатний слугувати так званою об'єкт-гіпотезою, яка передує оформленості значення на основі даних попереднього досвіду. Гумор показує, що смислові пресупозиції виступають свого роду гіпотезою для ідентифікації ситуації в цілому. Протиставляючи ці гіпотези дійсному ходу подій, він робить їх явними. Це положення корелює з представле­ним вище кантівським розумінням смішного, згідно з яким останнє зводить наші очікування нанівець. Але річ у тім, що гумор руйнує не очікування взагалі, а експектації, що ідентифікують ситуацію, тобто припущення-пресупозиції. При цьому відміняється не те, що думалося про предмет, а те, що розумілося під самим предметом. Тому жарт завжди містить у собі неявну рефлексію над ситуацією, він завжди перебуває нібито над нею, завдяки чому і здатний вия­вити в ній новий ракурс, що відміняє, здавалося б, природний і тому однозначний хід подій. Гумор - прекрасний методолог: він займається не вирішенням проблеми, а тим, що, власне, складає проблему, представляючи метапозицію щодо дискурсу і метамову щодо значення. Кант абсолютно правий, коли зауважує, що тут важливо не те, підтвердилися чи не підтвердилися наші очікування, а важлива правоможність самих очікувань. Саме їх гумор руйнує, обертає на ніщо. А проте пояснення Канта не є вичерпним, оскільки очікування зовсім не обов’язково відміняються або ану­люються, а швидше трансформуються. Адже жарт або анекдот, як правило, робить ситуацію, що формує очікування, не безглуздою, а такою, що виявляє інші, несподівані смисли і ракурси (тут можна пригадати точку зору Лука). Наприклад, фраза про те, що чорні діри з’явилися там, де Бог поділив на нуль, відкриває якийсь свій, специфічний спосіб розгляду Всесвіту.

Роль смислотвірної гіпотези стає особливо виразною, коли жарт починається з відомої фрази або стійкого словосполучення, яким він несподівано надає нового значення. Наприклад:

Служить бы рад, прислуживаться тоже.

Або:

Ничто человеческое мне не нужно.

Тут початок вербальної форми вже актуалізує стійкий смисл, пов’язаний зі знайомим висловом, який потім виявляється насправді нереалізованим. У результаті підсумкове формальне зна­чення і первинний суб’єктивний смисл розділяються. Кінець кінцем тут розпадається весь семантичний трикутник: знак відділяється і від звичного значення, і від відповідного референта. Щось схоже вже спостерігалося, коли гумор для цих же цілей ви­користовував омоніми. Але, як виявилося, для того щоб відірвати знак від значення і протиставити смисл денотату, можна викори­стовувати не ідентичні, а просто схожі знаки, оскільки актуалізація смислу відбувається вже на рівні гіпотез - ще до повного пізнання словосполучення або фрази.

Узагалі, вихід за межі поставленої суб’єктивної гіпотези - улюблений прийом гумору. Згадаймо веселу компанію з “Дванад­цяти стільців” - Галкіна, Палкіна, Малкіна, Чалкіна і Залкінда [Ильф, Петров, 1974]. Так легко вгадувана закономірність раптом нібито недоречно псується, і те, як це робиться, не може не викли­кати посмішку. Але річ у тім, що “закономірність” ми вгадували самі, так що вона завжди умовна і тому належить суб’єктивному образу. Реальність же незалежна від умовностей - ну, хто, справді, сказав, що представники творчого колективу зобов’язані носити прізвища, що римуються? Гумор, зіштовхуючи вгадуване і реальне, знову-таки відділяє суб’єктивне від об’єктивного. І неважливо, що “реальність” в даному випадку є художнім вимислом письменника. Важливо те, що за допомогою рукотворних прийомів авторові гу­мористичного твору вдається утворити люфт між тим, що таке реальність, і тим, як ми її реконструюємо. І те, що в основі таких реконструкцій лежать первинні гіпотези, є для цих цілей благодат­ним ґрунтом. Адже гіпотеза формується якраз там, де немає вичерпної повноти даних, а значить вона цілком може виявитися неадекватною. Тоді, здавалося б, у провалі гіпотези не може бути нічого смішного - це цілком зрозумілий і навіть очікуваний процес. Але вся річ у тім, що гумор має справу не просто з гіпотезами, а з експектаціями, що реконструюють реальність. Це не місце для проб і помилок, а твірні вектори простору, в якому здійснюються проби. Така гіпотеза завжди лежить “за”, по той бік від сприйняття самого предмета, і її рефлексія є окремою роботою, оскільки усвідомлення її перебуває в іншому плані - за межами безпосеред­ньо сприйнятого змісту. Тому, як зазначалося вище, сміх не спростовує положення, а підриває реальність.

Якість таких умовно існуючих (і співіснуючих) реальностей можна порівняти з ігровим простором. Це смислове поле, яке організовано за певними правилами, і правила ці начебто очевидні і належать до сфери взаємних домовленостей. Але все-таки гумор примудряється їх порушувати. Наприклад, після “Галкін”, “Палкін”, “Малкін”, “Чалкін” за ідеєю ніяк не повинно було б іти “Залкінд”. Так само, якщо у футбол грають 22 людини, то виграва­ти повинен хтось із них, а не німці. Тобто німці, звісно, теж можуть до них належати, але такий спосіб визначення буде “не за правила­ми”. Так само, якщо віднесені вітром люди цікавляться, де вони опинились, то ‘‘за правилами” відповідь повинна містити назву місцевості, а не вказівку на повітряну кулю. Якщо ж ми собі уявляємо героїв громадянської війни, то визначення “білі” може означати тільки білогвардійців, а не сорт грибів. Останній приклад показує, що гумор здатний зламувати самодостатність і повноту певного світу, що існує в нашій свідомості і організований за цілим рядом правил, як, наприклад, героїка громадянської війни. Прикладів таких зламів багато - це, зокрема, анекдоти про Штірліца або героїв сучасних блокбастерів. Одним з найбільш по­казових може бути історія про хоббіта Фродо з “Володаря кілець”, який після важкого поранення опритомнює в ельфійському замку, де добрий і мудрий чарівник Гендальф говорить йому: “Ласкаво просимо до реального світу!”. Злам цілісного простору казки тут відбувається з “подвійною жорстокістю”: по-перше, казковий світ і реальний світ за визначенням - антоніми, але всередині самої казки така рефлексія є забороненим прийомом; по-друге, фразу “Ласкаво просимо до реального світу!” запозичено з “Матриці” - іншого культового фантастичного сюжету, зі своїми правилами і міфологемами. Таким чином, анекдот являє собою неприпустиму операцію, примушуючи одночасно бути і всередині, і поза умовним простором. Можливим це стає тільки після зламу цілісності світу або, по-іншому, порушення правил ігрового поля.

Чому ж тоді за терористичними діями гумору настає така радісна і весела реакція, як сміх? Адже жарт руйнує цілісність іноді дуже складного і тонко організованого умовного світу, виступаючи при цьому правопорушником, що використовує заборонені всередині цього світу прийоми.

Річ у тім, що з формальної точки зору гумор зазвичай не порушує ніяких правил, навпаки, він строго дотримується своєї вихолощеної логіки. Так, візаві Шерлока Холмса мав цілковите право відповісти, що той перебуває на повітряній кулі; відповідь Гендальфа також цілком закономірна, адже Фродо довгий час про­був у непритомному стані і дійсно повернувся до реальності; Чапаєв не зобов’язаний знати, які саме ‘‘білі” маються на увазі, і т. ін. На рівні значень логіка сюжету постійно зберігає свою змістовність; вона втрачає її тільки на рівні смислу. Таким чином, тут знову відбувається протиставлення й розподіл смислу і значен­ня, завдяки чому презентація реальності втрачає свою натуральність, а ясно постає суб’єктивно заданою і в цьому сенсі штучною. Гумор невпинно вбиває псевдоприродність умовних світів. Його можна порівняти з логікою інопланетянина, тобто розумної істоти, здатної будувати висновки з посилок, але досвід якої абсолютно далекий від звичного земного способу життя, тобто абсолютно позбавленого системи самоочевидних пресупозицій. Тому він дає можливість подивитися на “цей світ” збоку.

Під прицілом гумору постійно перебувають будь-які ідентичності і презентації. Як тільки межі ігрового або взагалі умовного простору окреслені і правила задані, ми всередині цих рамок вже маємо систему усталених ідентифікацій. Умовності - це і є негласні домовленості, що лежать в основі позначення, або, ширше, ідентифікації об'єктів і ситуацій. Але повна ідентичність - це результат мимовільного зрощення способу позначення (і розуміння) об'єкта і самого об'єкта. Як тільки втрачається рефлексія суб'єктивного в цьому процесі, предмет і об'єкт пере­стають розділятися. Цей процес якраз і відбувається при зануренні в умовний простір, і саме він перебуває під прицілом гумору.

Це те, що називається заграванням, коли гра як процес, що оформився, набуває деякої самозначущості. Недарма кажуть, що гра - це дуже серйозна справа. І як тільки в ній з'являється елемент серйозності, вона одразу ж дає і потенційну їжу для смішного.

Вище вже зазначалося, що процес загравання пов'язаний зі зміщенням мотиву гри на її мету. Це відбувається, коли той умов­ний орієнтир, який підбирався заради реалізації внутрішніх буттєвих інтенцій, у процесі гри стає значущим сам по собі. Так, для професійного футболіста не має значення, що м'яч у воротах супротивника - це умовна мета, яка навряд чи має якесь об'єктивне значення. Для нього це реальне і важливе завдання. Рефлексія того, чи має кількість забитих голів об'єктивне або суто умовне значен­ня, лежить вже за межами ігрового процесу.

Те ж саме стосується будь-якої діяльності - не лише ігрової. Її мотиви і цілі, як відомо, переважно розділені. При цьому мотив може витіснятися, забуватися або змінюватися. Мета при цьому цілком може зберігати свою суб'єктивну значущість. І тут питання про смисл набуває особливої актуальності: після того як мотив змістився на мету, остання вже не співвідноситься з більш широ­ким контекстом - діяльність здійснюється вже заради неї самої (що іще не значить, що вона сама по собі дає задоволення). Відсутність актуалізації мотиву у свідомості сприяє цьому процесові. Досяг­нення мети стає значущим само по собі без рефлексії того, для чого ця мета була потрібна. При цьому втрачається і весь контекст - той комплекс умов, за яких ця мета є виправданою.

Уже йшлося також і про відкриту Леонтьєвим концептуальну кореляцію між парами “мотив - мета” і “смисл - значення”. Дія цієї кореляції явно проявляється в смішному, а саме в тих його прикла­дах, де діалектика смислу і значення обертається діалектикою мо­тиву і мети, наприклад:

У НДІ цитології і генетики був виведений, новий, досконаліший директор НДІ цитології і генетики (КВК, “Уездный город ”).

У цьому жарті реалізується та сама “логіка інопланетянина”, за якої формально логічний сюжет виноситься у відриві від загаль­ного смислового поля з усіма його умовами й умовностями. На рівні значень (і цілей) тут немає суперечностей: забезпечення максимальної ефективності є важливим елементом будь-якої серйозної діяльності, у тому числі й наукової. Послідовна логіка розгортання цієї діяльності поза врахуванням смислового контек­сту виявляє суперечність з тими соціальними умовами, які до того здавалися цілком природними. У цьому прикладі здійснення науко­вої діяльності як процесу пізнання не стикується з принципами здійснення цієї діяльності як соціальної практики, яка сприймаєть­ся як безумовна складова наукового пізнання. Гумор, виявляючи суперечність, показує різнорівневість цільової складової діяльності і правил-умов, за яких вона здійснюється, відокремлюючи зовнішні мотиви від внутрішніх.

В останньому жарті розкривалася неоднорідність мотива­ційної і цільової складових діяльності. Жорсткіше протиставлення мотивів і цілей представлено в анекдоті про зґвалтовану приби­ральницю, яка в найбільш непідходящий момент не змогла “пройти по вимитому”. Зміщення мотивів на мету в рамках професійної діяльності - справа звичайна. При цьому цільовий об'єкт - у дано­му випадку вимита підлога - набуває особливого мотиваційного навантаження і стає цінним уже наче як сам по собі. Образ об'єкта у свідомості індивіда набуває деякої ціннісної складової, яка зазви­чай не рефлексується і не відділяється ним від самого об'єкта.

Але те ж саме відбувається в будь-якій постійній, передусім культурно регламентованій і регулярно відтворюваній діяльності. Будь-який об'єкт, включений у соціокультурне середовище, так чи інакше супроводжується набором явних або неявних приписів за способом взаємодії з ним. Ці приписи відображають як культурний досвід, так і соціальні очікування й виражаються в безлічі категоріальних настановлень, у тому числі і символічно закріплених. Тому значення - це не просто категоризація об'єктів і явищ дійсності, а й неявний спосіб взаємодії з ними. Воно відображає не просто місце об'єкта у світі через зв'язок з іншими об’єктами, але передусім його місце в соціокультурному світі. Це точка зору, представлена на основі суспільно-історичного досвіду. Місце об’єкта у світі визначається, виходячи з парадигмальних зв’язків, якими навантажене відповідне значення. Причому це місце і, відповідно, спосіб взаємодії з об’єктом будуть щоразу іншими залежно від залучення об’єкта до різних парадигм, тобто ідентифікації його з різними значеннями.

У межах тієї або іншої парадигмальної залученості зміню­ватиметься і система конотацій, що асоціюються із цим об’єктом. Конотації здатні виражати фіксовані соціальні настановлення щодо об’єкта - те, як прийнято про нього говорити і думати. Вибираючи спосіб ідентифікації об’єкта, можна формувати різне до нього став­лення. Так, одну й ту саму країну можна назвати батьківщиною Гете і Шіллера, а можна назвати країною, що принесла світові жахи фашизму. У першому випадку виникають асоціації з великою німецькою культурою, у другому - з Другою світовою війною, концтаборами, мільйонами жертв тощо. Ці дві ідентифікації зада­ватимуть два абсолютно різних плани дискурсу, два способи сприймання та обговорення об’єкта, причому що та, що та ідентичності будуть істинними. Саме ця істинність провокує злиття в індивідуальній і громадській свідомості денотату і способу його мислити, тобто значення. Тому, назвавши об’єкт, ми вже провокуємо на певне його бачення і певний спосіб взаємодії з ним, і в цьому сенсі дефініція є маніпуляцією. Точніше, маніпуляцією вона стає, коли суб’єктивний аспект значення перестає усвідомлю­ватися і відбувається зрощення об’єкта і способу його визначення. У результаті суб’єктивний спосіб бачення об’єкта, у тому числі й оцінне ставлення до нього, зливається із зовні об’єктивною визначеністю значення і таким чином стає начебто природною ха­рактеристикою об’єкта. Кінець кінцем, будь-яке значення наванта­жене своїми асоціативними рядами і своїм оцінним змістом.

Такі суб’єктивні оцінки гумор часто протиставляє позначе­ним ситуаціям, відділяючи суб’єктивний аспект значення від дено­тату. Наприклад, дитячі анекдоти про Вовочку або про “маленького хлопчика”, де саме позначення головних персонажів є пестливим, як правило, насичені дуже брутальним змістом. При цьому діти нібито самі з великим задоволенням зривають систему конотацій - блакитних або рожевих стрічечок, якими прикрашено поняття ди­тинства.

“Дорослішим” прикладом може служити історія про гордість російського автопрому машину “Лада-Калина” ручного складання. При цьому деталі “хенд-мейд” є унікальними і не можуть підходити до різних авто. Лагодження машини в результаті стає безглуздим (“Прожектор Перисхилтон”). Відповідним жартом ра­дянського періоду було гасло: “Радянські комп’ютери - найбільші комп’ютери у світі!”. Тут гумор користується тим, що поняття “найбільший” або “ручне складання” містять у собі конотації типу “досягнення” і “якість”, та вдосталь іронізує з приводу недоліків, що їм суперечать.

Улюбленим прийомом гумору, який часто розглядається як його засаднича риса, є опускання високих ідеалів до конкретно- побутового рівня: те, що прийнято вважати безумовно значущим, піддається зухвалому висміюванню. При цьому урочисті події мо­жуть подаватися в простацькому стилі викладу або, навпаки, висо­кий стиль навантажується нарочитою примітивністю змісту, прославлені герої потрапляють у непристойні ситуації і т. ін. Але це не значить, що метою гумору є висміювання цінностей як таких, та він би і не впорався із цим завданням. Поле його діяльності - мімікрія суб’єктивного під об’єктивне, смисл, що злився зі значен­ням, коли належне ставлення вже наперед уписане в систему репрезентацій; об’єкт уже за визначенням є хорошим або поганим, і до нього вже заздалегідь треба переживати певні почуття. При цьому смисл уготований ще до сприймання об’єкта і незалежно від нього. Гумор же відділяє наперед уготований спосіб сприймання ситуації від самої ситуації.

Крім того, цінності, вписані в картину світу і символічно в ній закріплені, видаються первинними і само собою зрозумілими. Гумор зі своєю “логікою інопланетянина” часто спростовує таку псевдоприродність ціннісних настановлень, наприклад:

Убив бобра - врятував дерево.

Слід зазначити, що змішування різних стилів в одному творі використовується не лише для виходу за межі сталих ціннісних диспозицій. Узагалі, такий спосіб складання або озвучення роз­повіді, коли його тон суперечить змісту, є типовим гумористичним прийомом. Тут може використовуватися і манера виконання, і стиль написання твору.

Одним із варіантів цього прийому є випадок, коли сучасний авторові персонаж переноситься в іншу епоху - наприклад, “Янкі при дворі короля Артура”, або ж комедії, в яких сучасний спосіб мислити переноситься на шекспірівський світ. Тоді відбувається поєднання двох культурних просторів в одній реальності, яке виражається в зіткненні двох різних дискурсів, двох способів мис­лити в одному об'єкті. Причому для кожного способу мислити існує своя семантика, своя манера позначати дійсність, через яку просвічується культурний досвід епохи. Накладання двох традицій на один сюжет, на одну ситуацію показує, наскільки соціально опосередкованим є спосіб репрезентації дійсності, закладений у семантику. Іншими словами, простір значень відділяється від про­стору об'єктів.

Це вже не просто зіткнення двох конотацій або двох значень в одному денотаті, унаслідок чого, як можна було бачити, суб'єктивний смисл відділяється від об'єкта. Це зіткнення і накла­дання двох систем позначування, організованих за своїми правилами, а саме - як прийнято щось обговорювати за певних умов. Тут знову йдеться про ті умовні світи, які були названі ігровими полями.

Ці поля не обов'язково пов'язані з певним історико-культур- ним пластом (наприклад, лицарські легенди Середньовіччя). Це можуть бути і субкультурні дискурси в межах одного періоду, на­приклад, побутовий, науковий, молодіжний і т. ін. Причому індивід може по черзі користуватися тим або іншим дискурсом, тим або іншим способом позначування ситуацій залежно від перебування в тій або інший субкультурі з її системою правил. Накладання різних соціально обумовлених типів дискурсу в одній історії - також по­ширений гумористичний прийом.

Кожна субкультура має не лише свої особливості дискурсу, але і свій набір цінностей, свої поняття про те, що є правильним або неправильним, прийнятним або неприйнятним і навіть краси­вим або некрасивим. Як уже зазначалося, ці культурно опосеред­ковані характеристики об'єктів у межах певного соціального середовища зі сформованим у ньому дискурсом приписуються са­мим об'єктам, постаючи в нерозривній єдності з ними як їхні природні властивості. Неусвідомлюваність ціннісних систем, що функціонують у різних субкультурах або навіть просто соціальних рухах, прошарках, професійних колективах тощо, призводить до того, що не лише в масовій, айв індивідуальній свідомості цілком уживаються різні, часом несумісні ціннісні орієнтації. Але така “ціннісна шизофренія” стає явною в разі застосування цих систем до однієї і тієї ж ситуації, аналогічно тому, як суб’єктивний аспект функціонування значення стає явним при зіткненні двох значень в одному денотаті, в одній точці прикладання:

Чому в Росії немає порядку? - Ленін у мавзолеї лежить не за фен-шуєм.

Оголошення на дверях аудиторії:

Екзамен з наукового атеїзму переноситься на час різдвяних свят.

Насправді йдеться не лише про якісь світоглядні цінності, а взагалі про різні оцінні орієнтири, що співіснують у нашій свідомості:

Запис у шкільному щоденнику:

Ваш син бився на перерві. - Нижче приписка: Але переміг.

Використання того або іншого типу дискурсу, актуалізація того або іншого ціннісного ряду тісно пов’язані з тією соціальною роллю, яку в даний момент “грає” індивід. Будучи залученим до різних діяльностей і соціальних відносин, він сприймає різні аспек­ти реальності - різні предмети - в одних і тих самих об’єктах і ситуаціях. Функція і цінність останніх змінюються залежно від тих відносин, до яких вони залучені. Тому одному об’єкту можуть відповідати різні значення з різними конотаціями. Парадокси вини­кають на підставі того, що предмет суб’єктивно не відділяється від об’єкта, і відбуваються тоді, коли різні “значеннєві” (парадигмальні) пласти раптом поєднуються, накладаються один на одного. Так само при цьому накладаються одна на одну й “ігрові”, а точніше - діяльнісні, ролі. У результаті суб’єктивна реальність вибухає, ніби відшаровується від об’єктивної, а індивід відділяється від звичних ролей, стає не тотожним до них. Останнє для суб’єкта - такий самий парадокс, як відділення об’єкта від зрощеного з ним значення, оскільки соціальна роль, на відміну від справжніх ігрових ролей, сприймається абсолютно серйозно, є аб­солютно справжньою і, як правило, не рефлексується. Адже і до­росла діяльність, на відміну від дитячих ігор, є цілком серйозною і відбувається “ по-справжньому”. Парадокси починаються там, де трансформується статус такої “справжності”.

Щоб згадати про смислові трансформації, пов’язані з дорос­лою діяльністю, звернімося ще раз до основних постулатів Леонтьєва. По-перше, мотив і мета соціально опосередкованої людської діяльності звичайно розділені. По-друге, мотив діяльності, на відміну від її цілей, може бути неусвідомленим. По- третє, у процесі розвитку діяльності відбувається зсув мотиву на мету - остання перебирає на себе мотиваційні функції і стає зна­чущою наче як сама по собі. Від себе додам, що другий і третій пункти внутрішньо пов’язані: для того щоб діяльність була спря­мована на мету за незрозумілого мотиву, ця мета повинна являти із себе не просто допоміжний об’єкт для чогось (невідомо чого), а мати самостійний статус, певний аспект зобов’язальності. Але мета - це завжди певний ідеальний об’єкт, бажаний стан справ, інакше кажучи - суб’єктивний образ елемента дійсності. У разі неусвідомлюваного мотиву цей елемент дійсності наділяється своєрідною внутрішньою значущістю. Більш узагальнено можна сказати, що будь-який елемент дійсності може бути наділений своєю значущістю різної вираженості і різної якості залежно від його відповідності тим або іншим мотиваційно-потребовим запи­там, тим паче що четвертий постулат ставить цілі діяльності у відповідність до семантичних значень.

Отже, об’єкт, представлений крізь призму значення, завжди наділений деякою внутрішньою значущістю (суб’єктивним смис­лом) і розглядається з погляду своєї функціональності. У ньому вже у знятому вигляді зафіксовано ту систему соціальних і діяльнісних відносин, яка завдяки значенню опосередковує взаємодію індивіда із цим об’єктом (з чим цілком погодилася б марксистська психологія). Тобто ті трансформації смислів, які притаманні системі значень, внутрішньо пов’язані з трансформа­ціями в соціокультурній організації життя і діяльності. Але ця сис­тема відносин, будучи для індивіда деяким інваріантом, сприймається як щось обов’язкове і необхідне, тому і значення сприймається як щось природне, а не умовне.

Так само умовні правила поведінки, що постійно реалізують­ся, починають імітувати природність. Відтворювані в межах тих або інших соціальних ролей, вони закріплюються і стають певним культурним стереотипом, соціальною типажністю (як той образ бомжа або дизайнера із жарту). Тоді культурне середовище диктує свої правила “гри”, які у відповідних ситуаціях стають чимось само собою зрозумілим.

Але, як уже зазначалося, свої ролі дорослі грають цілком серйозно. Саме серйозність діяльностей і соціальних відносин сприяє закріпленню значень у картині світу, що сприймається як реальність. Несерйозність гри за визначенням робить будь-який розподіл ролей між індивідами або предметами умовним. Гра й існує тільки доти, доки зберігається це умовне поле. Але в результаті загравання або соціально схвалюваного закріплення ролей така умовність стирається. У результаті значення разом із смисловими пресупозиціями входять до картини світу, а точніше - складають цю картину.

Втрата умовності в серйозних псевдоіграх становить благо­датне підґрунтя для появи смішного. Тому логіку гумору можна ще назвати логікою дитини, яка не бачить за речами тих смислів, які бачить за ними дорослий. Іноді це наївність, що граничить з дурістю, яка розвінчує некомпетентність того або іншого типажу (анекдоти про чукчів, білявок тощо), іноді це дитяча простота, яка висвічує, що за дорослими настановленнями і ролями приховується голий король.

Тепер зрозуміло, яким чином гра і гумор (більш загально - смішне) протистоять серйозному. Гра - це несерйозне (але яке ще може таким стати). Сміх - це антисерйозне: він живиться серйоз­ним і руйнує його. Він виникає там, де з’являються якісь ідентичності (і, відповідно, категоризації). Як тільки заявляється, що оце є тим-то, воно тим самим потенційно вже потрапляє під приціл гумору. Річ у тім, що будь-яка презентація речі містить у собі також і спосіб вказування на цю річ, тобто щось більше, ніж те, на що вона вказує. Цей указівний перст, суб’єктивний модус репрезентації, необхідний для того, щоб вона народилася, якраз і виловлюється гумором. Адже в самому презентованому (в денотаті) цієї вказівки немає - ми не можемо одночасно сприймати і зміст презентації, і модус, у якому вона існує, - у результаті ми й втрачаємо останній, переставши рефлексувати умовне. Смішне знаходить і висвічує цей модус, тим самим повертаючи нас до реальності - до справжньої реальності.

Тут я, випереджаючи подальший аналіз, дещо розширила категоріальні рамки цього теоретичного дослідження, перейшовши від поняття гумору до більш загального поняття смішного. Адже досі тут розглядалися тільки вербальні і тільки суб’єктно сконструйовані форми цього різнобічного явища. Чи можна поши­рити віднайдені вище механізми, характерні для гумору, і на інші феномени смішного?

Розгляньмо один із простих і водночас класичний комедій­ний приклад, який нерідко трапляється і в буденному житті, - лю­дина, що посковзнулася на льоду або на банановій лушпайці. Облишмо питання естетичного смаку щодо того, наскільки це смішно для конкретного читача, а також питання природного етич­ного співчуття до людини, що впала. Спробуймо зрозуміти, чому все-таки ця ситуація виступає хай і дещо примітивним, але поши­реним прикладом смішного, тобто чому цей травматогенний епізод викликає сміх у спостерігача такої пригоди.

Уявімо собі дві ситуації. Перша: людина, наприклад поляр­ник, пробирається по засніженій слизькій кризі, докладає величез­них зусиль, падає, але підводиться, знову продовжує шлях і так далі. Така картина викличе в спостерігача радше співпереживання щодо головної дійової особи, яка героїчно долає труднощі на своєму шляху. В усякому разі падіння тут виглядатиме не смішним, а, якщо так можна висловитися, природним. Друга ситуація: упев­нений у собі громадянин пристойного вигляду, скажімо, діловито переглядаючи матеріали до майбутнього брифінгу, у своєму пальті від Армані раптом простягнувся на підступному льодку. Швидше за все саме ця картинка розсмішила б стороннього спостерігача. Спробуймо відповісти на запитання: чому?

Залишмо поки осторонь питання класової неприязні до процвітаючого хазяїна життя. Якби на його місці виявився, скажімо, модний і дуже крутий молодик з почуттям значущості на обличчі, картинка все одно була б не менш кумедною. Навряд чи первинним може бути і питання співчуття - урешті-решт, невідомо, хто більше постраждає в разі падіння: загартований полярник чи солідний громадянин.

Тоді можна припустити, що на відміну від людини, яка важко пробирається по льоду, ані діловий громадянин, ані модний моло­дик не чекали свого падіння і не були до нього готові. Несподіваним це падіння виявилося і для зовнішнього спостерігача. Тобто, можливо, усе той же чинник здивування є ви­значальним для того, щоб ситуація сприймалася як смішна. А втім, у житті наших героїв могло статися безліч несподіваних ситуацій, які ані їм самим, ані випадковим глядачам не здалися б смішними.

Я пропоную пояснення абсолютно аналогічне тому, що роз­глядалося для вербальних форм смішного, коли значення раптом виявлялося відмінним від свого денотату. Так само і тут: суб’єктивна інтерпретація об'єкта раптом виявляється відмінною від самого об’єкта. Іншими словами, останній раптом відділяється від свого образу, який вже склався, що, звісно, теж є локальним підриванням суб’єктивного світу.

Просто, як і у випадку з вербальними значеннями, об’єкт інтерпретується в рамках певних категорій, заданих досвідом, - ми можемо відрізнити солідного громадянина від модника, не нази­ваючи їх при цьому конкретними словами, тобто вербальними зна­ками. Але все одно бачення об’єкта пов’язане з певним способом його інтерпретації - у даному випадку із соціальною роллю. І подібно до будь-якого концепту ця роль має свої парадигмальні асоціації і свій набір правил поведінки. Але яким би складним і навіть розмитим не був такий набір правил для ділової людини або крутого модника, він точно не включає пункт “впасти на льоду” (що, однак, цілком узгоджується з образом полярника). Це не зна­чить, звісно, що ці люди в принципі не можуть впасти, просто це ніяк не пов’язується з їхньою соціальною роллю, не виводиться з неї.

Я в жодному разі не хочу сказати, що все смішне зав’язане на понятті “соціальна роль”. Просто на цьому прикладі добре видно, що ми сприймаємо людину передусім як особистість разом з при­писуваними їй соціальними або ж індивідуальними характеристи­ками і на основі нашого досвіду. Але ні соціальні, ні індивідуальні характеристики особистості в більшості випадків ніяк не корелю­ють з падінням тіла на тверду поверхню - це лежить уже в іншій площині інтерпретації. У цьому і вся справа: інтерпретуючи об’єкт у межах явно або неявно заданих категорій, ми вибудовуємо його образ у певній площині. Але об’єкт іноді випадає з площини своєї інтерпретації - з того предметного поля, в якому він розглядався.

Звернімося до прикладу не зі сфери соціальних відносин: чо­му нам здаються кумедними і смішними маленькі звірята? Наприк­лад, іще незграбне цуценя вівчарки, що відважно охороняє свою територію, викличе якщо не сміх, то принаймні посмішку. Адже воно поводиться, як справжня вівчарка, - та, власне, воно і є справжньою вівчаркою; але воно абсолютно випадає з нашого уяв­лення про те, що таке “справжня вівчарка”.

І приклад з громадянами, що посковзнулися, і приклад з грізним цуценям показують, що велике значення для появи смішного мають не лише наші уявлення про об'єкт, а й самопрезентація цього об'єкта, точніше суб'єкта. І це цілком зрозуміло, оскільки самопрезентація - це вже явний або неявний натяк на певну категорію, певний образ, що представляється. При­чому, якщо для цуценяти цей образ є природним (воно вже народи­лося вівчаркою), то для ділової людини або крутого модника цей образ буде сконструйованим (спеціально або неспеціально, усвідомлено або неусвідомлено). Саме штучно створені образи є улюбленою поживою для гумору, особливо пародій, адже під його приціл, як уже зазначалося, потрапляють будь-які заявлені ідентичності, а сконструйована самопрезентація - це і є окремий випадок заявленої ідентичності. Можливо, тому улюбленим об'єктом кепкувань часто стає той, хто собі “ціни не складе”.

Але є ще один важливий момент. Раніше ми абстрагувалися від положення, що класова неприязнь до ‘ хазяїна життя” може бути стимулом і активізатором смішного. Але нескладно помітити, що будь-який можновладець частіше опиняється під прицілом до­тепу, ніж бідний і знедолений, і навряд чи це можна списати на заздрість. Річ у тім, що сміх спрямований проти будь-яких значу­щостей - значущості, закладеної в самопрезентації індивіда, або соціальної значущості наділених владою (природно, одне не виключає інше). Ця його функція поширюється навіть набагато ширше - він спрямований проти тих значущостей, які неявно вписані в картину світу і являють собою ту владу дискурсивних практик, про яку писав Фуко.

Дійсно, розглянуті приклади показують, що ми бачимо світ крізь призму категорій і значень. При цьому будь-яке значення має свій суб'єктивний аспект - спосіб вказування на реальність, яку воно репрезентує. Цей спосіб безпосередньо пов'язаний із систе­мою соціальних і діяльнісних відносин, до яких включений цей елемент дійсності, і має певний суб'єктивно-оцінний зміст - те, як потрібно ставитися до цього об’єкта і як з ним потрібно взаємодіяти. Фактично це згорнутий припис, програма. Крім того, це і емоційно-насичений зміст, що інтерпретує дійсність у категоріях “добре-погано” і одночасно відсилає до невідрефлесо- ваних цінностей. У результаті об’єкти дійсності постають як певні відстрочені стимули, опосередковані системою значень.

Сміх відділяє сконструйовану в значеннях картину світу від дійсності. Одночасно відбувається і розпад зобов’язальностей, упи­саних в образ цієї дійсності: об’єкти звільняються від тієї стимулю- вальної влади, яка в них (точніше в їхніх образах) містилася, але не рефлексувалася. Таким чином, гумор як цілеспрямоване створення смішного веде не просто підривну діяльність, висаджуючи в повітря суб’єктивну картину світу, а й революційну діяльність, знищуючи владу, фіксовану в цій картині світу сталою системою значень і категорій.

Революційна діяльність гумору проявляється ще і в тому, що він підриває соціально закріплені настановлення і стереотипи. Справді, як уже зазначалося, невідрефлексований смисл, включе­ний у значення (власне, як і в будь-яку іншу репрезентацію), визначає настановче ставлення до об’єкта. Адже що, власне, являє собою категоризація, відтворена, зокрема, в системі значень? Це підведення окремого під загальну схему. Але якщо спосіб підведення до кінця не усвідомлений і оперування категорією не відрефлексовано, то ми отримуємо якраз прояв настановчого відображення. Крім того, як і будь-яка категорія, значення не ба­чить частковостей і тому типізує. Воно приховує індивідуальність, неповторність об’єкта і встановлює заготовлений погляд і спосіб дії. У межах категорії, що склалася, усе відомо і замовлено напе­ред, тому тут немає місця для захоплення або милування. Значення погано узгоджується з художнім сприйняттям, і хоча воно містить у собі суб’єктивний смисл, але це вже наперед установлений суб’єктивний смисл: він не відкривається в об’єкті, а передує йому. Тому індивідуальні смисли погано уживаються в соціально закріп­леній картині світу. Урешті-решт, винесення інтимно-суб’єк­тивного на громадський суд припускає формальні критерії оціню­вання, а його ж вихід у громадське, загальне користування призводить до тиражування і типізації.

Діалектику протиріч між індивідуальним і соціальним, сутнісним і формальним чудово відображено в епізоді з роману “Майстер і Маргарита”, коли Бегемот і Коров’єв намагаються по­трапити в письменницький будинок [Булгаков, 1987]. Хто є пись­менником - у кого талант чи офіційна, тобто об’єктивно правильна з формальної точки зору, “корочка”?

- Так вот, чтобы убедиться в том, что Достоевский - писатель, неужели же нужно спрашивать у него удостоверение?

- Вы - не Достоевский, - сказала гражданка, сбиваемая с толку Коровьевым.

- Ну, почем знать, почем знать, - ответил тот.

- Достоевский умер, - сказала гражданка, но как-то не очень уверенно.

- Протестую! - горячо воскликнул Бегемот. - Достоевский бессмертен! [там само, с. 710].

“Жив” чи “помер” Достоєвський - тут гумор, балансуючи між метафорою і штампом, створює іронію з приводу живих і мертвих смислів. І, не зупиняючись на цьому, він навздогін ще встигає зруйнувати семантичний трикутник, відділяючи вербальну знакову систему від дійсності, відрізаючи ім’я від об’єкта, а заодно руйнуючи соціально схвалений порядок і соціально затверджені ідентичності: “Коровьев против фамилии «Панаев» написал “Ска­бичевский”, а Бегемот против Скабичевского написал «Панаев»” [там само, с. 711].

Тут цілком можна погодитися з Бергсоном, що смішне безпо­середньо пов’язане з проявом зашкарублості й автоматизму, але тільки не в живій природі взагалі, а в людському сприйнятті, а саме - в системі репрезентацій, яка розбудовує картину світу в соціально закріплених категоріях. Саме тому суть цього феномена близька до парадоксу: він з’являється там, де образ дійсності не відповідає самій дійсності. Крім того, панування значень у картині світу, підпорядкування об’єкта значенню пояснює і появу смішного там, де “форма прагне панувати над змістом, а буква су­перечить духу”. Це якраз і означає підпорядкування індивідуаль­ності фіксованій категорії, а живого смислу - формальному знаку. Нарешті, ще один аспект прояву смішного, помічений Бергсоном, свідчить, що в основі цього феномена завжди лежить чиясь спроба пристосувати об’єктивні речі до своєї суб’єктивної ідеї. Тут потрібно зазначити, що не всяке підпорядкування об’єктивного суб’єктивному є комічним. Воно може бути смішним тільки там, де суб’єктивне спочатку не відрізняється від об’єктивного і видає себе за це об’єктивне. Це і є значення (або категорія), що злилося з об’єктом і несе в собі невидиме й неусвідомлюване суб’єктивне - невідрефлексований спосіб виділення денотативної сфери.

Таким чином, сміх руйнує не просто штампи і стереотипи, а мертві міфи, тобто зафіксовані разом із суб’єктивними смислами уявлення про реальність. Тому не дивно, що той спектр використо­вуваних гумором засобів і прийомів, який детально розглядався вище, безпосередньо пов’язаний з характерними рисами мертвого міфу. Це: протиставлення умовного і безумовного, штучного і природного в репрезентаціях дійсності; невідрефлексованість суб’єктивних пресупозицій, необхідних для інтерпретації ситуації; феноменологічний спосіб визначення об’єкта; зіштовхування суб’єктивного смислу і формального значення; неусвідомленість об’єкт-гіпотези, яка передує ідентифікації значення; загравання як занурення в нерефлексований умовний простір; зсув мотиву на мету; наявність різних предметів, що відповідають одному об’єкту, але не відокремлюються від нього; нарешті, наявність емоційних оцінок у значенні та приписування об’єкту соціальної значущості.

Руйнуючи мертвий міф, сміх виконує кілька чудових справ. По-перше, це очищення картини світу від суб’єктивних пресупо­зицій і штампів. На якусь мить образ звільняється від затверджених категорій і схем сприймання, і об’єкт має щасливу нагоду з’явитися таким, який він є сам по собі. По-друге, це звільнення вже самого суб’єкта від неявних приписів, закладених у систему репрезентацій, від тієї стимулювальної ролі, яку вона нав’язує об’єктам. Ідеться, зокрема, про уникнення маніпулятивного впли­ву, пов’язаного з владою знаків. По-третє, це можливість для суб’єкта вийти за межі власних актуальних настановлень. Здійс­нення доцільної діяльності подібне до синтагми, що розгортається: воно припускає спочатку передзаданий смисл, який визначає спосіб побудови взаємовідносин із дійсністю та її інтерпретації, а об’єкт інтенції бачиться тільки як прагматичне значення, а не як об’єкт сампособі. Займаючи властиву гумору метапозицію, індивід завжди може відсторонено дивитися на будь-які розумові синтаг­ми, що підкорюють одному певному задуму, і виходити за їхні межі. Таким чином, сміх запобігає зсуву мотиву на мету і залишає простір для появи різних смислів, різних способів бачення ситуації і, відповідно, взаємодії з нею.

Виведення індивіда за межі звичних настановлень і самопрезентацій має місце і в розіграшах (щоправда, без відома самого носія настановлень). При цьому, щоб викликати в людини збентеження, її ставлять у якусь незвичну або навіть лячну ситуацію.

У найпростішому варіанті розігрування зводиться до звичай­ного обману, який, правда, тут же розкривається. “У Вас спина біла!” - хто не чув цей першоквітневий жарт ? Так само, як і в гуморі, ми ведемося на помилкову інтерпретацію ситуації, яка потім руйнується об’єктивним станом справ. У результаті ми виявляємо, що денотат не відповідає своєму значенню, або, простіше кажучи, нас обдурили. Але на відміну від гумору тут немає справжнього вибуху суб’єктивної реальності - це просто обдурені очікування, а не об’єкт-гіпотези, що не реалізувалися. Водночас і тут об’єкт жарту може посміятися над своїми невиправ­даними настановленнями, що автоматично сформувалися як відповідь на чужі інтерпретації ситуації.

Інша справа, якщо вдається когось, фігурально кажучи, поса­дити в калюжу, - це приблизно те саме, що змусити солідну люди­ну посковзнутися на льоду. В цій своїй частині розіграш за своїми механізмами цілком відповідає гумору і взагалі комічному. Ідеться про те, щоб вивести людину з її звичної ролі та відділити її поведінку від нібито об’єктивної напередзаданості.

Неоднозначна за своїми механізмами реалізації й іронія. У її найпростішому варіанті суб’єктивний зміст вербального вислову спочатку суперечить його зовнішньому формальному значенню. Наприклад, якщо комусь, хто явно був не в ударі, кажуть “Моло­дець!”, то вкладений смисл тут явно протиставляється значенню вжитого слова. Така іронія є одним з видів тропів.

Якщо ж смисл, що мається на увазі, відразу не очевидний і висловлюване значення хоч би частково правдоподібне, то тоді йдеться про тонке, приховане кепкування. Саме такий варіант цьо- го феномена у підступних греків і називався іронією. У цьому ви­падку первинна вербальна інтерпретація ситуації розпадається і виявляє інші смисли, подібно до того, як це відбувається в анекдо­тах. Така іронія за своїми внутрішніми механізмами може розгля­датися як різновид комічного. Тут можна згадати злий жарт Афіни, яка глузує з пораненої під стінами Трої Афродіти:

Знову намовила, видно, Kinpida котрусь з ахеянок

В стан перебігти троян, що страшенно їх так полюбила. Пестячи ту ахеянку ошатну, напевно, дряпнула

Пряжкою з золота руку свою делікатну богиня [Гомер,

http://ae-lib.org.ua/texts/homer iliad ua.htm].

Тут початок тиради відсилає до цілком конкретних подій - до викрадення Єлени Парісом за намовою Афродіти. Кінець тиради - уже явна іронія з приводу поранення прекрасної богині. Така двозначність ситуації цілком укладається в механізми, що відповідають смішному, і, що цілком зрозуміло, викликає посмішки богів.

На прикладі іронії проглядається близькість смішного і тропів, зокрема й розглянутої вище метафори. Справді, і в тому, і в другому випадку йдеться про виведення об'єкта з наперед визначеної категорії, вивільнення його від дії усталеного значення і повернення останньому втраченої суб'єктивності. Водночас між цими феноменами існує суттєва різниця.

У випадку метафори значення, що використовується для образної характеристики об'єкта, у своєму прямому розумінні заздалегідь хибне і не може буквально застосовуватися до цього об'єкта (якщо навіть дуже злу людину назвати вовком, усе одно всі будуть розуміти, що вона точно не вовк). Саме тому для характе­ристики об'єкта в метафорі використовується не значення само по собі, а смисл. У результаті об'єкт сприймається крізь призму суб'єк­тивного бачення, що закладене в цей смисл, який виступає цінністю, оскільки відкриває дійсність, а не перетворює її на стимул.

У гуморі ж значення, що вживаються для інтерпретації дійсності, застосовуються щодо неї заздалегідь правильно. І коли виявляється, що вони суперечать дійсності за самою своєю можли­вістю означувати та ідентифікувати цю дійсність, то підривається сам факт правильності. Саме тоді, в результаті всієї операції, зна­чення відривається від об’єкта. При цьому відкривається (і демістифікується) смисл, що латентно був закладений у значення і не відрізнявся від об’єктивної дійсності. Цей смисл не є знахідкою в даному випадку, більш цінним є звільнення сприйняття дійсності від закладених у ньому латентних настановлень щодо взаємодії з нею. Таким чином, метафора використовує значення, відкриваючи тим самим поетичний лад мови; натомість гумор значення підриває, протестуючи проти її застиглої прозаїчності.