Несвідоме

Несвідоме у психіці людини. Уявлення про несвідомі психічні явища викладені ще в староіндійському вченні Потанджали, в якому несвідоме тлумачилося як вищий рівень пізнання, як інтуїція і навіть як рушійна сила Всесвіту.

У XVII ст. відбувається ототожнення понять «психіка» та «свідомість» (Р. Декарт та ін.). На цій основі несвідоме було вилучене з психологічних категорій. Несвідома психі­ка здавалась таким безглуздям, як круглий квадрат чи суха вода. Однак деякі філософи (Г. Лейбніц та ін.) дотримуються думки, що феномен «несвідомого» існує, вони розробля­ють його, передусім, як гносеологічну проблему. Так, у своїй теорії пізнання Г. Лейбніц стверджував, що життя душі полягає в розвитку здатності пізнання, а саме в поступовому переході від стадії несвідомого до стадії повного і чіткого усвідомлення. Він уважав, що всі свідомі психічні явища виникають у свідомому житті, що поряд із найяскравішими актами свідомості існують нібито «сплячі», або пригаслі, уявлення - малі перцепції. Отже, несвідоме за Г Лейбніцем - найнижча форма духовної діяльності людини.

Подальші психологічні дослідження проблеми несвідомого здійснили у ХІХ ст. Е. Гарт­ман, І. Гербарт, В. Вундт та ін. Сутнісним поштовхом до дослідження цієї проблеми стали праці в галузі психіатрії, передусім французьких та австрійських психіатрів Ж. Шарко, П. Жане, З. Фрейда, К. Юнга.

Варто зазначити, що у розумінні несвідомого з’явилися дві крайні позиції: від повного невизнання несвідомого як психічного явища до спроби пояснити практично всі явища дійсності з позицій несвідомого. Першу позицію відстоювали вчені Г Мюнстерберг, Т Рібо, В. Кокабадзе, В. Ковалгін та ін. Вони вважали, що несвідоме - це різновид фізіологічних процесів, які аж ніяк не стосуються психіки.

Учений вважав, що психіка людини потенційно завжди перебуває у конфліктній ситу­ації. Розв’язати внутрішні конфлікти можна трьома способами. Перший - безпосереднє задоволення бажань, другий - задоволення бажань через їх витіснення у сферу несвідомого, а потім - сублімація (від лат. Sublimo - високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідомих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соціальної діяль­ності і культурної творчості. Тут відбувається символічна реакція потягів. Третє - свідоме оволодіння бажаннями. Технічними засобами психоаналізу є виявлення й аналіз патоген­ного матеріалу, що можна одержати внаслідок розшифрування «довільних асоціацій», тлу­мачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб’язків життя», на які звичайно не звертають уваги.

Психіка людини, за З. Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, підсвідоме, сві­доме. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи та цілих народів.

Отже, структура особи, за З. Фрейдом, складається з трьох частин: «Воно» (φ, тобто) - архаїчна базова складова психіки; «Над-Я» (Super-Ego) або «цензор» - установки суспіль­ства; «Я» (Ego). «Я» - свідоме, «Воно» - несвідоме. Свідомість «Я» виступає як поле боротьби між «Воно» і «цензором», який витісняє егоїстичні імпульси із сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заганяє у сферу підсвідомого.

Стосунки між «Я» і «Воно» можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до конкретної мети. Інколи вершник змушений спрямовувати свого коня у напрямі, в якому той сам хоче йти, деколи ці напрями збігаються. Отже, свідомість є чимось другорядним щодо «несвідомого».

Досліджуючи «несвідоме», З.

Якщо у З. Фрейда основним рушійним чинником психіки є енергія несвідомих психо- сексуальних потягів, то в індивідуальній психології А. Адлера цю роль виконує комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися.

Докорінно новим в аналітичній психології К. Юнга було впровадження поняття колек­тивного несвідомого, яке поряд з індивідуальним несвідомим він розглядав як автономну психічну структуру. Колективне несвідоме - це найглибший шар психіки людини. Це схо­вище латентних слідів пам’яті людства і навіть наших людиноподібних пращурів. У ньому відображені спільні для всіх людських істот думки та почуття, які є результатом нашого емо­ційного минулого. У колективному несвідомому міститься вся духовна спадщина людської еволюції. Отже, зміст колективного несвідомого - це результат спадковості та є однаковим для всього людства [91, с. 166-167; 14].

К. Юнг доводив, що колективне несвідоме складається з так званих архетипів (від гр. arche - початок; tupos - зразок) - моделей поведінки, алгоритмів пізнання, які переходять від покоління до покоління. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання й усві­домлюються через їх проекцію на зовнішні об’єкти. Центральне місце серед архетипів К. Юнг відводив «самості» (selbst) як потенційному центру особи на відміну від «Его» («Я») як центру свідомості.

Наприкінці 30-х років ХХ століття виник неофрейдизм, що намагався перетворити доктрину психоаналізу, відмовившись при цьому від концепції несвідомого і від біоло­гічних передумов вчення З. Фрейда. Одним із провідних представників неофрейдизму був Е. Фромм, який відійшов від біологізму З. Фрейда і наблизився своїми поглядами до антропологічного психологізму та екзистенціалізму. Особливо це помітно із його праць «Революція надії», «Психоаналіз та етика», «Душа людини», «Втеча від свободи», «Людина для себе» та ін. [148; 147; 149]. На відміну від З. Фрейда, Е. Фромм розглядає мотивацію людської діяльності не як біологічні компоненти «людської природи», а як наслідок соці­альних процесів. Він переміщає акцент з порушення сексуальності на конфліктні ситуації, що зумовлені соціокультурними причинами, впроваджує поняття «соціального характеру» як сполучної ланки між психікою індивіда та соціальною структурою суспільства.

На думку Е. Фромма, людину, яка погано адаптувалася до соціальної структури, не слід розглядати як невротика. Водночас, добре адаптованого індивіда недоречно відносити до вищого рівня за шкалою людських цінностей. Належна адаптованість, як вважав Е. Фромм, часто досягається шляхом відмови від власної індивідуальності. Ось чому іноді невротик може бути схарактеризованим як людина, яка не впала у боротьбі за власну самість, не­повторність.

Поведінку людини, зазначав Е. Фромм, визначає низка чинників. Одні із них можна вважати вродженими. Це стосується, передусім, темпераменту. Інші якості людини є на­бутими у процесі життєдіяльності. Найбільше це стосується характеру. Якщо З. Фрейд вважав, що характер пробуджується відповідно до різноманітних форм організації лібідо, то Е. Фромм вбачає джерела характеру в тому, як людина вступає в контакт з навколишнім світом та іншими людьми, власне із собою.

Розмірковуючи про характер, Е. Фромм розумів ту відносно стійку психічну структуру людини, яка визначає спрямованість її конкретної поведінки, почуттів і вчинків. На думку вченого, основне завдання соціального характеру полягає в тому, щоб аналізувати енергію певного суспільства для неперервного його розвитку.

Студентові також цікаво буде ознайомитися із працями представників неофрейдизму: Г Саллівена, К. Хорні, В. Райха щодо їх підходів у розумінні проблеми несвідомого.

Принагідно також варто проаналізувати ідеї прихильників неофрейдизму радянського періоду (А. Свядощ, Ф. Бассін, Д. Узнадзе, М. Г Ярошевський, Т Яценко) та їх опонентів (І. І. Короткін).

Особливої уваги заслуговує вивчення класифікації несвідомих психічних явищ, які запропонувала Ю. Гіппенрейтер. Вчена поділяє всі психічні явища на три великі класи: неусвідомлені механізми свідомих дій; неусвідомлені чинники свідомих дій та несвідомі процеси [33, с. 67-98].

2.3.