Ознаки духовності та особливості їх виявів у поведінці

Зважаючи на багатогранність, складність самого явища духовності, а внаслідок цього і труднощі у діагностуванні, зокрема у визначенні рівнів розвитку, у розпізнаванні особливостей проявів, ми виокремили систему взаємопов’язаних системних ознак, що можуть слугувати критеріями духовності.

• Переважання у людини піднесених, життєствердних настроїв завдяки багато-

гранності та перспективності системи моральнорелевантних ціннісних орієнтацій, які спрямовані на досягнення реальних, особисто привабливих, а водночас і суспільно значущих цілей у теперішньому та більш віддаленому часовому континуумі.

• Віра у вищу ідею, у велич душі людської, всього, що сотворила людина упродовж життя. Потреба у тому, аби за допомогою власної діяльності, конкретними вчинками долучатися до важливих, небуденних справ.

• Віра у Бога-творця, у безсмертя душі людської, що поєднується з моральністю людини й спонукає її до постійного самовдосконалення, звільнення від скверни, негідних вчинків.

• Яскраво виражена, пристрасна потреба у справедливості. Реальні дії з метою утвердження правди та справедливості як стосовно інших, так і самого себе.

• Актуальність потреби у подоланні в собі негативних рис, прагнення й конкретні дії, спрямовані на самовдосконалення як необхідної умови самореалізації.

• Здатність щиро визнавати свої помилки, переживати почуття провини за скоєні негідні вчинки, що виявляється у готовності до покаяння.

• Виражені почуття самоповаги та поваги до іншої людини, її людської гідності.

• Виражена тенденція до звільнення від егоцентризму на користь алоцентризму.

• Стійка потреба й здатність слухати й чути іншого, що виявляється у щирій, неудаваній зацікавленості до питань, які хвилюють іншого.

• Почуття міри і такту у спілкуванні з іншими, у будь-яких діяннях людини.

• Толерантність, готовність поступитися – якщо це не суперечить принципам, визначальним життєвим принципам.

• Готовність безкорисливо допомагати іншим, схильність до добродійності та її реальні виявлення.

• Чуйне, турботливе ставлення до слабких, незахищених людей, людей з фізичними обмеженнями, повага до їх людської гідності, потреба допомагати їм.

• Стійкі патріотичні почуття, дієва налаштованість на реальні справи, в яких реалізуються почуття громадянського обов’язку.

• Повага до патріотичних почуттів представників інших національних спільнот, їх мови, традицій, культури.

• Розвинене соціальне мислення; наявність власних обґрунтованих поглядів на політичні питання, історичні події, різні суспільні явища. Непідвладність тенденційним та хибним стороннім впливам.

• Усвідомлення мови як неоціненного скарбу людського, народу, нації, як основи національної ідентичності, як реальної бази національної культури.

• Усвідомлення життєдайної, перетворювальної сили щоденної праці як необхідної умови самоствердження та самореалізації людини, її психічного, особистісного розвитку, як засобу творення добра.

• Переконаність у високій цінності, святості, сімейних та родинних зв’язків, батьківської та синівської прив’язаності й поваги, любові, турботи, підтримки й конкретної допомоги.

• Естетична вихованість. Здатність переживати прекрасне в усіх його проявах: у ставленні до довкілля (небо і земля), у сприйманні музики, творів мистецтва, літератури, людських почуттів, взаємин.

• Категоричний осуд таких рис як підлабузництво, хитрість, брехня, лестощі, лінощі, байдужість, споживацтво, пихатість.

• Негативне ставлення до настирливого, прискіпливого нав’язування власних поглядів, думок, оцінок іншим людям.

• Відсутність звички до надміру критичного ставлення до інших (критиканство),

що, як правило, поєднується з поблажливістю у ставленні до себе.

• Бажання й уміння бачити в іншій людині позитивні риси її особистості.

• Відраза до брутальності, лихослів’я.

• Негативна оцінка прагнень до накопичення, надмірного матеріального збагачення будь-якою ціною, користолюбства.

• Турбота про своє фізичне та психічне здоров’я як необхідну умову успішного досягнення особисто значущих, а водночас і суспільно важливих цілей, як умову позитивного самопочування.

• Повага до суспільних норм, строге їх дотримання, законослухняність.

• Психологічна готовність до вияву вдячності, прощення та покаяння.

Зміст запропонованих ознак духовності, як бачимо, відзначається складністю, тісною системною взаємопов’язаністю. Це спонукає до відповіді на запитання: коли, на якому етапі особистісного розвитку духовність стає, так би мовити, «доступною» для людини? Тобто виникає необхідність замислитись над ґенезою процесу становлення духовності.

На перший погляд, може здатися, що носієм духовності може бути лише людина, яка вже досягла, безумовно високого рівня особистісного розвитку. Це так. Однак, будь-які, навіть найскладніші утворення в структурі особистості, зокрема в структурі її свідомості та самосвідомості мають свою передісторію. Сказане можна проілюструвати за допомогою такого, приміром, утворення як моральні переконання. Відомо, що вони притаманні лише особистості, моральна свідомість та самосвідомість якої досягли високого рівня розвитку. Як показали наші дослідження [48; 49; 50], моральні переконання, як правило, виникають у ранньому юнацькому віці. Однак початкові етапи становлення моральних переконань сягають раннього дитинства. Щоб сприяти виникненню моральних переконань у майбутньому, про це слід дбати вже з перших років морального виховання дитини. Скажімо, виховання слухняності, співчутливості та інших моральних рис у дошкільників є абсолютно необхідною умовою виникнення у них у майбутньому моральних переконань.

Аналогічне міркування доречне стосовно духовності: у генетичному плані духовне становлення дорослої людини своїм коріннім сягає раннього дитинства. Хіба не із зворушливої, емоційно багатої, веселково багатобарвної любові дитини до батьків, рідних, прив’язаності до отчого дому, із відчуття краси рідного довкілля виростають у майбутньому високі, ніким нездоланні, дієві почуття патріотизму, відповідальності за долю народу, нації, Вітчизни? Хіба не в ранньому віці – коли дитина з молоком матері у супроводі з колисковою вбирає чарівні звуки рідного слова – закладаються основи шанобливого ставлення до рідної мови на все життя, розуміння великої, незнищенної сили мови свого роду, рідного народу?

Подібні риторичні запитання можна ставити стосовно будь чого, що складає систему духовних цінностей особистості.

Уже в ранньому дитинстві маленька людина здатна відчувати й захоплюватися красою всього, що оточує її: співом пташок, різнобарв’ям й ароматом квітів, дивовижною й незбагненною красою зоряного неба, життєдайною силою сонечка, чарівністю місячної ночі, про що їй лагідно співає матуся у колисковій…

Минатимуть роки, і виховані у любові, красі, злагоді, щирості, взаємоповазі, у любові до всього рідного й повазі до чужого, наші діти з кожним роком все глибше усвідомлюватимуть, переконуватимуться, що сенс життя людського у тому, аби творити добро, боротися за щастя – своє і усіх, хто поруч, усіх-усіх, у кого спільна матінка-земля, одна-єдина на цілім світі Батьківщина, якій наймення Україна. За неї, за її щасливу долю вони не лише молитимуться Богу, а й робитимуть все для того, щоб якомога повніше розкрилися й зреалізувалися їхні потенційні, Богом подаровані і примножені у щоденній наполегливій праці над собою ще не цілком розкриті та явні можливості, хисти, таланти.

1.1.