Загальні питання

Проблемі духовності присвячено низку праць дослідників, які пред- ставляють різні наукові галузі. Це — філософи, етики, психологи, педа- гоги, а також фахівці в галузі богослов’я.

У цих працях йдеться, зокрема, про розвиток духовних смислів [5], про риси характеру людини як носія духовності [4], про духов- ний потенціал людини та можливості пізнання явищ духовності [7], про специфічні особливості феномену духовності за умови його роз- гляду у контексті віри і релігії [2; 6]. На особливу увагу заслуговують праці, присвячені дослідженню процесу подолання людиною егоцент- ричних устремлінь і виробленню домінанти на іншу особу. Як наголо- шував О. О. Ухтомський, людина, яка здатна бачити й розуміти іншу людину, спроможна звільнитись від егоцентричної домінанти й розі- рвати ланцюг самогіпнотизуючого споглядання себе і насолоди собою [9]. Йдеться, отже, про перехід від монологічних настановлень до діа- логічних, що є основою справжньої творчості, самотворення. Завдяки цьому людина стає духовно активною [8].

Важливе значення для розуміння природи духовності мають дослі- дження тих науковців, котрі розкривають роль «волі до сенсу», до усві- домлення питань, задля яких варто жити, реалізуючи у процесі життя доленосні цінності у творчій праці [10].

Навіть вельми стислий огляд праць з проблеми духовності засвід- чує, що процес духовного розвитку є поступовим наближенням до вер- шинних морально релевантних висот [1].

Дослідження духовності у контексті психології особистості перед- бачає вибір одиниці аналізу цього феномена. Такою одиницею можуть слугувати ціннісні орієнтації, котрі безпосередньо чи опосередковано пов’язані з моральністю. Саме мораль, внутрішні моральні інстанції особистості виступають еталоном, за допомогою якого можна визначи- ти наявність та міру розвиненості духовності у людини. Чим тісніше пов’язаний зміст ціннісних орієнтацій з моральністю, чим вагомішим є їх зв’язок з категорією добра, справедливості, тим вищим може бути рівень духовності.

Методологічною основою дослідження духовності є системний під- хід до інтерпретації цього феномену. Розвиток духовності ми розгляда-

ємо як процес, що зумовлюється соціальними впливами на особистість, яка, завдяки притаманній їй самоактивності, здатна трансформувати ці впливи, поступово виробляючи власне концептуальне розуміння й ста- влення до сутності життя, життєвих цілей і на цій основі визначати свій власний життєвий шлях, реалізуючи найважливіші духовні цінності.

Є підстави вважати, що духовність, процес її становлення та розви- тку зумовлюється не лише соціальними впливами на особистість та їх активною трансформацією людиною, але й певними природженими, успадкованими особливостями кожного конкретного індивіда, зокрема його індивідуальними психо-фізіологічними властивостями, що позна- чаються на особливостях його реагування на різні явища, що тією чи іншою мірою пов’язані з духовністю.

Особливе значення у становленні й розвитку духовності особисто- сті має наявність у неї потреби у постійному самовдосконаленні, роз- винених механізмів саморегуляції, що забезпечують можливість як- найповніше актуалізувати й зреалізувати свої потенційні можливості і завдяки цьому здійснити, виконати себе.

Якщо розглядати духовність у розвиненому, довершеному стані, її мо- жна інтерпретувати як стійку особистісну властивість людини, здобуту завдяки певним природженим психофізіологічним здатностям (можливо- стям), що у процесі оволодіння індивідуальним життєвим досвідом конс- труктивно взаємодіяли з соціальними впливами (у тому числі спеціально організовуваними виховними впливами), котрі у їх системному поєднанні сприяли формуванню індивіда як активного (самоактивного) суб’єкта со- ціальної діяльності, поведінки, здатного до здійснення життєвого вибору (вчинку), відповідальність за який людина покладає на себе.

Духовно досконала особистість не тільки усвідомлює вирішальне значення моральності у людських взаєминах, у розвитку суспільства на гуманістичних засадах, але й активно утверджує моральне начало у повсякденному житті — у ставленні до інших людей, до себе самої.

Суттєвою ознакою духовності є всєзагальний, універсальний ха- рактер, що виявляється у її зв’язках з будь-якими проявами активно- сті (поведінки, діяльності) людини. Тому некоректними слід вважати

спроби пов’язувати духовність лише з окремими сферами, аспектами життя людини, приміром, з релігійною вірою, ставленням до творів мистецтва, літератури, до проблем моралі, до людських взаємин і т. ін. Все, що робить людина, як поводиться, чим, якими цінностями, потребами мотивується її активність, можна оцінити з позицій духовності. Духовністю, її станом можна пояснити сутність поведінки людини, оскільки саме духовність є провідною детермінантою поведін- ки, діяльності особистості.

У систему цінностей, в контексті яких функціонує духовність, вхо- дять, крім моральних, громадянські цінності. Серед них найважливіше місце посідають наступні: почуття патріотизму, ідентичності з націона- льною спільнотою; глибоке усвідомлення ролі рідної мови (мови роду) у життєдіяльності нації, держави; відповідальність за долю нації; пова- га до інших національних спільнот; естетичні цінності; інтелектуальні цінності; екологічні цінності; валеологічні цінності; світоглядні цінно- сті. Слід підкреслити, що світоглядні ціннісні орієнтації посідають осо- бливе місце у сфері духовності особистості як неповторної індивідуа- льності з її прагненнями, сподіваннями, сприйняттям світу, баченням себе в ньому, усвідомленням та сприйняттям сенсу свого життя, свого призначення. Отже, світоглядні ціннісні орієнтації як складова систе- ми духовних цінностей є базовим утворенням в структурі свідомості та самосвідомості особистості і визначають зміст, сутність Я-концепції особистості.

Наголошуючи на неповторності, індивідуальності людини як суб’єкта духовності, варто водночас підкреслити руйнівний вплив на духовність усвідомлення свого «Я» у відриві від «не-Я». Деструктивність такого самоусвідомлення виявляється у протиставленні себе іншим, у переко- наності у своїй «вищості» порівняно з іншими. У такої людини виникає спокуса реалізувати будь-які власні егоїстичні потреби на шкоду інтере- сам інших людей. Слід наголосити на тому, що егоїзм несумісний з духо- вністю, оскільки егоїстичні орієнтації є нездоланним бар’єром на шляху до добра і справедливості.

У контексті висловлених міркувань не зайве наголосити на тому, що сенс реалізації особистісного підходу як одного з найважливіших принципів організації педагогічного процесу полягає не лише і не сті- льки у тому, щоб допомогти вихованцю збагнути себе як особистість, як неповторну індивідуальність, але й у тому, аби сприяти виникненню у нього здатності бачити себе, своє «Я» як частку, складову «Я» інших людей, тобто «не-Я». Досягнення цього компоненту мети особистісного підходу у педагогічному процесі є, безумовно, вельми складним, проте

вирішальним завданням у забезпеченні гуманістичної спрямованості розвитку й саморозвитку особистості як носія духовності.

Очевидно саме цим можна пояснити розвивальний, облагороджу- вальний вплив на розвиток особистості як потенційно духовної істо- ти діалогічних настановлень, оволодіння якими веде до формування уміння, бажання, зрештою стійкої потреби слухати, сприймати іншого, не вносячи в це сприймання спотворень. Як зазначав М. М. Бахтін, таке настановлення свідомості й самосвідомості лежить в основі людського буття. Крім того, це настановлення є запорукою справжньої творчості, умовою руху до повноти форм життя, умовою внутрішньої активності

— тобто самоактивності та стійкості особистості [10].

Проведений аналіз низки змістових характеристик духовності дає можливість запропонувати наступне визначення цього поняття: Духовність слід розглядати як багатовимірну систему, складо-

вими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, в яких у формі ціннісних орієнтацій віддзеркалюють- ся її найбільш актуальні морально релевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб’єктивно значущими регуляторами акти- вності.

Духовність як глибинна, багатогранна особистісна характеристика людини не виникає в індивіда зненацька, на певному, точно визначе- ному віковому етапі його психосоціального розвитку, скажімо, у під- літковому чи ранньому юнацькому віці. Зрозуміло, що зазначені віко- ві віхи в особистісному становленні індивіда є саме тими періодами, коли в структурі особистості виникають та інтенсивно розвиваються такі складні утворення як моральні переконання, Я-концепція, систе- ма світоглядних орієнтацій та ін. Очевидно, на зазначених вікових ета- пах у структурі особистості можна виокремити й те, що ми відносимо до духовності. Однак феномен духовності, духовні риси особистості, їх початок, безумовно, сягають більш ранніх етапів соціалізації особис- тості — дошкільного та молодшого шкільного періодів особистісного розвитку дитини. Виходячи із проведеного аналізу сутності феномена духовності, можна запропонувати гіпотези щодо констеляції чинників, умов, їх системних взаємозв’язків, які детермінують процес становлен- ня та розвитку духовності:

• Визнаючи духовність багатогранним, універсальним утворен- ням у свідомості та самосвідомості особистості, ми, таким чином, передбачаємо наявність її тісного взаємозв’язку з низкою особи- стісних характеристик, що виступають в індивіда у формі його

провідних ціннісних орієнтацій, ставлень до найрізноманітніших явищ навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самого.

• Найбільш тісно духовність пов’язана з мораллю. Тому при до- слідженні духовності особливу увагу слід приділяти з’ясуванню того, як вихованець усвідомлює такі цінності як справедливість, відповідальність, чесність та інші морально релевантні ціннос- ті, яким чином оцінює себе як носія таких цінностей, як реагує на їх прояви у поведінці навколишніх та у своїх власних вчинках у конкретних життєвих ситуаціях.

• Зважаючи на те, що у духовності людини як мірі її особистісної довершеності з необхідністю має виступати, виявлятися як у пла- ні усвідомлення, так і в реальній поведінці, вчинках її ставлення до таких категорій як добро і зло, у дослідженні духовності осо- бливу увагу слід приділяти таким характеристикам досліджува- ного, як здатність до рефлексії, емпатійності, схильність до подо- лання егоцентризму, спонтанна схильність до домінанти на особу іншої людини.

Враховуючи наші знання про сутність феномену духовності, має- мо підстави вважати, що вельми важлива роль у виникненні та розвит- ку духовності належить емоційній сфері людини, її почуттям. Духовно розвиненій людині притаманна багатобарвна палітра емоцій, почуттів, розмаїття форм і способів їх вияву: від зворушливих, бурхливих виявів своїх емоційних станів у зв’язку з певними явищами, подіями, вчинками, які стосуються життєво важливих людських цінностей, до їх стримано- го, зовнішньо майже непомітного, але тим не менш сильного, внутрішньо напруженого переживання. Очевидно тому, спілкуючись з духовно бага- тою людиною, ми відчуваємо багатство і красу її внутрішнього світу. У неї

— естетичне сприйняття навколишньої дійсності, здатність відчувати не- вичерпність, безкінечність можливостей людини у вибудовуванні за за- конами краси власного «Я», у розгортанні гуманних людських взаємин.

Серед різноманітних почуттів, які заслуговують на особливу ува- гу у процесі дослідження духовності людини, окремо слід наголосити на таких як почуття любові та ненависті з відповідними кожному з них формами вияву. Любов і ненависть — два діаметрально протилежні за змістом і наслідками психічні переживання людини, в яких виявля- ються її ставлення до різних явищ. Якщо любов є абсолютно необхідною умовою виникнення, функціонування й розвитку в людині духовності, то ненависть є переважно руйнівним, деструктивним чинником стосов-

но духовності. Життєдайна, креативна сила любові є джерелом багатьох морально релевантних та духовних чеснот людини: толерантності, доб- роти, поваги до людської гідності, прагнення допомогти, а також вклю- чає альтруїзм як найвищий прояв моральності особистості. На відміну від любові, ненависть заважає виникненню у людини згаданих чеснот, а якщо раніш вони і були притаманні людині, ненависть знищує їх.

Ненависть, озлобленість, зневажливе ставлення до інших, скупість, заздрість — риси абсолютно несумісні з духовністю. Такою ж мірою несу- місними з духовністю є невгамовні, безконтрольні пристрасті, прагнення до насолод, що розбещують людину, руйнуючи, знищуючи у ній все люд- ське, перетворюючи її у безвільного раба власних нікчемних потреб.

Разом з тим в житті людини є чимало випадків, ситуацій, явищ, коли ненависть виступає як морально виправдане почуття, котре вимагає від людини не тільки ненавидіти щось, когось, але й активно протидіяти всьому тому, що породжує зло, принижує людську гідність, є втіленням бездуховності.

Надзвичайно важлива роль у виникненні, становленні та розвитку духовності особистості належить вірі людини у безсмертя душі люд- ської, у її вічне життя, у незнищенність творінь людського духу, у без- межні можливості збагачення духовного життя людини, у вищу силу, в Бога. Ця виняткова роль віри у духовному житті людини зумовлюєть- ся багатьма чинниками. Серед них особлива роль належить тим мора- льним чеснотам, котрі покладені в основу віри, зокрема християнської у формі заповідей, що для віруючої людини є внутрішніми інстанціями, регуляторами її духовного життя та поведінки.

Водночас слід підкреслити, що віра може відігравати неоціненну роль у духовному розвитку людини лише у тому випадку, коли особи- стість у своєму житті справді керується заповідями, нормами, перед- баченими певною вірою. Лише та віруюча людина, у котрої віра поєд- нується з потребою постійного самовдосконалення, подолання в собі негативних якостей, здатна досягати у своєму духовному розвитку ве- ршин досконалості. Отже, релігійна віра може вважатися справді ду- ховним надбанням особистості лише за умови, якщо вона допомагає людині виховувати у собі духовні чесноти з метою примноження своїх потенційних можливостей задля творення добра. Без такого зв’язку віра перетворюється в баласт, яким живиться, а точніше — отруюється свідомість та самосвідомість її носія-фарисея.

При аналізі складових духовності, як ми вже говорили, на особли- ву увагу заслуговують світоглядні ціннісні орієнтації, в яких найбільш рельєфно віддзеркалюється специфіка усвідомлення сенсу життя

не лише з точки зору земних, реально існуючих цінностей, але й цін- ностей вічних, які за певних умов можна віднести до цінностей вірту- альних. Над подібними проблемами здатні замислюватись ті, у кого з ранніх років виховали віру у вищу ідею, у безсмертя душі людської, всього того, що сотворила людина упродовж свого життя, віру у те, що благородні поривання, добрі справи людини, у які вона вклала всю свою душу, всі свої сили, уміння, талант, надовго залишаться у пам’яті співвітчизників, а великі, талановиті, тим паче геніальні стануть над- банням всього людства на віки.

Безсумнівно, що віра у вищу силу, в Бога, у безсмертя душі належить до системи ціннісних орієнтацій, які за умови їх нерозривного зв’язку з моральністю сприяють духовному самовдосконаленню особистості, подоланню рис бездуховності.

Визнаючи дієвість як суттєву характеристику духовності, слід на- голосити на тому, що одним з найважливіших особистісних вимірів сили й дієвості духовності є ставлення людини до праці, до себе як суб’єкта праці, діяльності загалом. Така особистісна характеристика як працьовитість за певних умов стає найважливішою характеристикою духовності людини. Вельми суттєвим моментом у цьому відношенні є мотивація праці: важливо, щоб людина ставилася до праці не лише як до засобу матеріального забезпечення, а й усвідомлювала та відчува- ла благотворний вплив самого процесу праці на її психічний розвиток, на вдосконалення психічних функцій, здібностей. Праця, яка усвідом- люється людиною перш за все у її особистісному, гуманістичному сенсі, є невичерпним джерелом духовного збагачення особистості.

Праця, мотиви якої не пов’язані з усвідомленням її суспільної, гро- мадянської значущості, її духовного сенсу, може спонукати розум і волю людини до холодного розрахунку, провокувати у людини підлі наміри та вчинки. Праця, яка сприймається людиною лише як засіб здобування матеріальних благ, засіб збагачення, накопичення, спричи- няє виникнення таких негативних рис як егоїзм, прагнення до наживи, здирництво, скнарість, намагання домогтися успіху у праці будь-якою ціною. Отже, праця, яка не одухотворена моральним, гуманістичним сенсом, може стати соціально небезпечною, завдати шкоди самій люди- ні, іншим людям, суспільству.

Жадоба до гармонії почуттів, постійна потреба у самовдосконален- ні, прагнення жити у вимірах душі, відчуженість від надмірних турбот про матеріальні блага (гроші, кар’єра, слава та інші нікчемні буденні

«цінності», що можуть перетворитися у ненаситне, невгамовне джере- ло заздрощів, озлобленості та інших нечестивих проявів, що знищують

в людині все людське і, зрештою, роблять її нещасливою) — все це та подібне дозволяє людині розвивати в собі здатність не тільки бачити, відчувати велич людини як носія духовності, але й активно творити це величне у власному щоденному житті, у взаєминах з навколишніми: з рідними, друзями, близькими людьми.

І ще декілька слів про віру як складову духовності особистості. По- казниками справжньої, а не показної, позірної (демонстративної) віри є здатність людини до покаяння, її готовність долати в своїй поведінці те, що несумісне з потребою творити добро, не на словах, а в конкретних справах, вчинками служити іншій людині. Не менш важливою є здат- ність людини до прощення як вияв толерантності та поваги до іншої людини. До того ж прощення духовно багатою людиною не сприйма- ється як самопожертва чи як вияв великодушності. Прощення у його сутнісному, глибинному сенсі не може мати нічого спільного з якимись егоїстичними мотивами того, хто прощає. Це — вияв внутрішньої по- треби, задоволення якої не пов’язане з очікуванням якоїсь нагороди чи хоча б вияву вдячності з боку прощеної людини. 1.1.