Генеза політичних ідей на початку - наприкінці XX ст.

При розгляд першого питання важливо зрозуміти, що на почат­ку XX ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона пов’язана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин пануван­ня підпорядкування у суспільстві.

Усупереч критичному осмисленню реалій індустріально-рин­кової цивілізації К.Марксом більш виправданою в історичній перспективі виявилася парадигма лібералізму А. Токвіля. Саме соціальний консенсус, а не конфлікт став основою капіталістич­ного розвитку у XX ст. А мислителі, які по-новому подивилися на політику й перейшли від аналізу формальної структури вла­ди до досліджень її реальної організації, значною мірою визначи­ли загальний напрямок політичних досліджень у XX ст.

Генеза політичних ідей цього періоду характеризується тими проблемами, іцо були поставлені політичною наукою в різні періоди століття і є предметом обговорення та подальшо­го дослідження в сучасних умовах політичного життя.

Теорія еліт. Її засновниками були італійські політологи Гае- тано Моска (1856-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923), які поставили собі за мету показати, яким чином і хто насправді керує суспільством.

Провідна ідея Г. Моски передбачала створення владного кла­су, диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебу­вала й повинна перебувати в руках меншості - еліти, тобто класу, який править, виконує свої політичні функції, монополізує владу, дістає вигоди із своєї влади. Па думку Г.Моски, скрізь виникають два класи - правлячий клас і підпорядкований клас. Другим, чис­леннішим класом, керує перший. Він його також кон тролює. Про­те таке становище підпорядкованого класу не є перешкодою для поступового проникнення кращих представників мас в еліту.

В.Парето визначив еліту як клас, що складається з людей найбільш продуктивних і здібних у царинах своєї діяльності. Еліту як головний клас він поділяє на правлячу і не правлячу. Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо бере участь у правлінні. Не правляча еліта - це інтелектуали, ідеологи, бізнес­мени, політики тощо. Серед еліт має місце розмежування на “левів”, які використовують силу, та “лисиць” - експертів з обдурення й спекуляції. Тому для збереження соціальної рівно­ваги потрібна циркуляція еліт. Учений наголошував на прин­циповій важливості зміни одного різновиду еліт іншими, на необхідності її якісно-оцінних характеристик. Тим самим він зробив крок у бік ціннісної інтерпретації еліт.

Функціонування демократії, на думку італійських учених, неможливе без координації та організації її з боку організова­ної меншості, інакше вона міф, який немає нічого спільного з реальною політичною дійсністю.

Таким чином, Г.Москою і В.Парето були поставлені акту­альні проблеми структури політичної влади й звернена увага на груповий характер реалізації будь-якої тези про те, що фун­кціонування демократії є неможливим без організації та коор­динації її розвитку з боку еліти. Це стало наскрізною темою політичної думки XX ст. Більш детальніше можна познайоми­тися з теоріями еліт при вивченні теми курсу “Політичне лідер­ство та політичні еліти”.

Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формуван­ня сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (1864 1920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно- правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлен­ня про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачен­ня панування як влади, що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, ви­користавши три головних типи легітимного (суспільно визна­ного панування).

Перший тип - традиційне панування, що ґрунтується на переконливості у святості традицій, законності репрезентова­них ними органів, на пануванні авторитету володаря.

Веберівське переосмислення ідеї класичної демократії поля­гало в тому, що система легального панування погребує джере­ла додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і си­лами влади. Демократична система, па його думку, може бути легітимізованою через комбінацію кількох систем відносин па- нування/підкорення:

♦ професійний апарат керівництва (формально-раціональ­ний засіб реалізації влади);

♦ плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс, що здатний захопити маси);

♦ парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу).

Як бачимо, вирішальне значення відведено вождеві й бю­рократії, другорядна роль - парламенту, що пояснюється нега­тивною оцінкою ним політичних партій, які, на думку Вебера, були органами партійної ієрархії.

Таким чином, теоретична спадщина М.Вебера (поняття типів панування, раціональної бюрократії, плебісцитарної де­мократії, харизматичного лідерства) стали парадигмальними основами сучасних політологічних студій, а його праці залиша­ються теоретико-методологічною домінантою політології XX ст. До ідей М.Вебера ми будемо повертатися неодноразово, вив­чаючи базові теми курсу політології.

“Залізний закон олігархії Р.Міхельса. Роберт Міхельс (1876- 1936) - один із визнаних класиків сучасної політичної науки. У так званому “залізному законі олігархії” він поєднав і довів до логічного завершення ідеї, накреслені теорією еліт Г.Моски і В.Парето та теорією типів панування М.Вебера.

Ідеї Р.Міхельса знайшли продовження у працях французь­кого ученого М.Дюверже, німецького політолога 3.Неймана, англійського соціолога Р.Маккензі. При вивченні теми курсу “Політичні партії та громадські організації і рухи” ми будемо до них звертатися.

Теорія “зацікавлених груп” А.Бентлі, Aptvp Фішер Бентлі (1870-1957) започаткував теорію зацікавлених груп у праці “Процес керівництва. Вивчення громадських рухів” (1908). Відомий американський теоретик намагався обґрунтувати ре­альну роль політичних партій, політичного лідерства у політич­ному процесі, їхній вплив на діяльність державних інститутів.

Теорія А.Бентлі виходить з того, що діяльність людей, виз­начувана їхніми інтересами, структурується за напрямками че­рез різні “зацікавлені групи”. Це постійно-мінливий процес, при якому відбувається тиск громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його підкоритися їхній волі. У цьому процесі сильні групи домінують й примушують підкорятися собі слабші; а державне керування, таким чином, включає до своїх функцій адаптацію, врегулювання конфліктів та досягнен­ня рівноваги між протидіючими групами.

Таким чином, аналізуючи політичний процес крізь призму спільних інтересів різних груп, А.Бентлі накреслює контур про­цесуальної інтерпретації теорії демократії.

У рамках теорії демократії склалися сучасні теорії правової держави і громадянського суспільства. Видатними теоретиками теорії демократії є американські учені Ліпсет, Даль, австралійсь­кий і американський економіст і соціолог Й.Шумпетер, Д.

Доктрина технократії. Виникнення цієї доктрини пов’язуєть­ся з іменем американського професора Т.Веблена (1857-1929) й пояснюється посиленням впливу на політику науки і техні­ки. В таких умовах влада все більше концентрується в руках управляючих (менеджерів), радників, експертів тощо. Виникає нова соціально-політична система - технократія. Влада технок­ратів виходить не з інтересів суспільства, а з досягнень науки в інтересах суспільства. Ця доктрина має багато послідовників Г.Саймона (науково-управляюче суспільство), Д.Белла (пост- іпдустріальне суспільство), Б.Беквіта (експертократія), З.Бже- зинського (технотронне суспільство) та ін. У 70 - 80-ті рр. ви­ник і дістав визнання новий концептуальний перегляд ролі науки, метою якої стає забезпечення передумов виживання суспільства загалом. Abtojth синергетики (!.Пригожин, !.Стен­гере, Г.Ніколі, Г.Хакен, Г.Хеике, М.М.Моїсеєв, С.П.Курдюмов, Є.М.Князева та ін.) переосмислюють традиційні уявлення про соціальні процеси, визначають тактику політики, яка має бути гнучкою, відповідною не тільки конкретним умовам, а й їх швидким змінам.

Концепція тоталітаризму. Тоталітаризм - це феномен XX ст. З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дис­кусії, які особливо загострюються при віднесенні певних реаль­них режимів до тоталітарних. Значне місце вони займають у працях німецько-американського політолога Хани Аренд (1902- 1973), австро-американського Фрідріха Фон Хайєка (1899— 1988), російського філософа М.О.Бердяєва (1874-1948), фран­цузького соціополітолога Раймона Арона та ін. З характерис­тикою тоталітарних суспільств, головною рисою яких є перетво­рення особистості у представника “маси”, ми познайомимося при вивченні теми “Політичні режими сучасності”.

Світ кінця XX ст. відзначається цивілізаційною різноманітністю, він значно більше політизований ніж за будь-якої попередньої доби. Свідченням цього є, передусім, утворення у кінці XX ст. великої кількості суверенних держав, які намагаються зберегти політич­ну незалежність. Цей процес супроводжується виникненням дедалі більшої кількості внутрішніх і зовнішніх проблем, що ак­тивізують політичну поведінку громадян й вимагають розв’язан­ня проблем геополітики і міжнародних відносин.

Таким чином, розгляд генези політичних ідей і теорій XX ст. (далеко не всіх) показує, що розвиток політології пов’язаний з теоретичними потребами суспільного життя, реаліями дійсності, що потребують свого теоретичного і ідеологічного осмислення.

Різноманітність напрямків, проблематики, теорій і парадигм до вивчення політики, відсутність загальної методологічної бази - така загальна картина політології XX ст.

2.