Перспективи розвитку армії

Розвиток і будівництво Збройних Сил України здійс­нюється в таких основних напрямках. По-перше, підготовка вій­ськових кадрів. Без достатньої кількості надійних, відданих Бать­ківщині, освічених і вихованих на національних традиціях офіцерів неможливо створити боєздатну регулярну армію.

Сучасне становище збройних сил і перспективи економічного забезпечення їх життєдіяльності диктують необхідність пошуку нових підходів у будівництві і розвитку Збройних Сил України. В Конституції України визначено права і обов’язки Збройних Сил: оборона країни; захист її суверенітету; захист територіальної ці­лісності і незалежності (ст. 17). Армія — невід’ємний інструмент політики держави. Історичний досвід показує, що в моменти гли­боких криз суспільства армія може виходити з підпорядкування законній владі, розпадатися на формування, що протистоять одне одному, претендувати на політичну самостійність, вирішувати долю політики і політиків. Політична боротьба — закономірне явище, одне із джерел розвитку суспільства. Але залишена сама на себе, армія має тенденцію до небезпечного загострення ситуа­ції і застосування насильства. Розвинені демократичні суспільст­ва встановлюють правові і моральні обмеження дій армії.

У ХХ ст. домінуючою стала тенденція усунення військових від формування загальної державної політики, виведення їх з предста­вницьких і виконавчих органів влади. У багатьох країнах військові не входять до складу уряду і навіть міністри оборони — громадян­ські особи. Процес усунення військових з політичної боротьби по­всюдний, хоча й не рівномірний: в Європі — давно завершився, в Латинській Америці наближається до повного і незворотного за­вершення, в Азії набирає темпи і поширюється. I лише в ряді країн Африки і Ближнього Сходу генерали і офіцери виступають вирі­шальною силою в політичному житті, здійсненні владних функцій. Досвід показує, що військовим варто або носити мундир і займа­тися професійною справою, або, включаючись в політику, подава­ти у відставку. Саме по такому шляху пішли в деяких колишніх соціалістичних країнах Східної Європи. В Польщі, наприклад, ка­дрові військові не можуть суміщати армійську службу з виконан­ням обов’язків депутатів і сенаторів. На період роботи у виборних органах місцевої та центральної влади військові припиняють слу­жбу. Аналогічний закон прийнято і в Україні.

Дестабілізуючий вплив на морально-політичний стан армії може викликати втягнення військовослужбовців у політичні пар­тії, суспільні організації та рухи. Багатопартійність суспільства зумовлює внесення істотних змін у військове будівництво. Депа­ртизація армії привела до ліквідації в ній партійних організацій, до розформування всеармійського партійного комітету і контро­льної комісії. Більше мільйона комуністів припинили організова­ну партійну діяльність. Водночас скасовані політоргани, а це — близько 350 генералів і 90 тис. офіцерів.

Взаємодія політичних партій і збройних сил виявляє послідо­вну зміну ряду типових форм: боротьба політичних партій за ар­мію (за вплив і владу над нею); жорстка монопольна партизація армії політичною правлячою силою; жорстка департизація; гнуч­ке поєднання елементів партизації і департизації; плюралістична партизація; конспіративне проникнення в армію політичних пар­тій тощо. В переломні моменти і періоди масових політичних ка­мпаній в житті суспільства боротьба політичних партій за армію особливо чітко простежується. На початку 90-х років XX ст. в Росії, в Україні та інших державах Співдружності з небаченим розмахом та інтенсивністю політичні партії використовували всі засоби масової інформації і пропаганди, відкриті та приховані канали впливу на військовослужбовців. Вищі партійні інстанції в період виборів президента Росії прямо ставили завдання коман­дирам, політпрацівникам з приводу обрання президентом бажа­ної особи. Жорстка монопольна партизація збройних сил, хара­ктерна для тоталітарних держав, означає їх повне політичне, юридичне, ідеологічне, організаційно-кадрове і морально- психологічне підпорядкування політичній правлячій партії в об­хід або з допомогою держави. Повна департизація, як тип відно­син між армією і політичними партіями, полягає в забороні дія­льності в збройних силах будь-яких політичних партій, в тому числі правлячих. Військовослужбовцям не дозволяється бути членами політичних партій, здійснювати будь-яку роботу в їх ін­тересах будь-коли і в будь-яких умовах. Такий характер відносин між армією і політичними формуваннями спостерігається в дер­жавах з розвиненою демократією і в країнах, що здійснюють пе­рехід від тоталітаризму до демократії.

У правових державах відносини між політичними партіями і армією регулюються законами згідно з міжнародними пактами про громадянські та політичні права, що передбачають певні об­меження для військовослужбовців на членство в політичних пар­тіях і на їх діяльність в армії. Звернення до такого пакту показує неспроможність тих, хто засуджує департизацію армії як пору­шення міжнародного проголошення прав і свобод громадян і ор­ганізацій (до речі, військовослужбовцям США в законодавчому порядку заборонено бути у складі політичних об’єднань і брати участь в діяльності 300 суспільних і суспільно-політичних орга­нізацій, визначених державою як «підривні»). З іншого боку, по­літичним партіям і рухам в демократичній державі забороняється застосовувати в політичній боротьбі насильницькі засоби, ство­рювати свої збройні формування. Збройні сили, в свою чергу, не можуть створювати свої політичні партії або підпорядковувати собі існуючі. В правових державах жодна політична партія, включаючи правлячу, не має будь-яких особливих прав у тому, що стосується впливу на армію. Політичні партії сперечаються, формують програми, критикують одна одну в підході до військо­вих питань, висувають законопроекти, але рішення приймають державні органи, що розпоряджаються збройними силами.

Воєнна політика — складова і невід’ємна частина політики будь-якої держави, головна мета якої забезпечення воєнної без­пеки країни. Концентроване відображення воєнна політика зна­ходить у воєнній доктрині держави. Воєнна політика лише тоді має реальне буття, коли існує її опорний соціальний інститут, її основне знаряддя дії — збройні сили, тобто армія. Армія при­значена для завоювання, збереження і зміцнення політичної вла­ди збройними засобами.