Розділ 7. ЕСТЕТИЧНА КУЛЬТУРА У ДУХОВНОМУ СТАНОВЛЕННІ ОСОБИСТОСТІ

Сучасність, пов’язана з процесами глобалізації, пропонує людині багатий вибір життєвих самовизначень у різноманітних сферах діяль- ності, а також ціннісних настановлень, що визначають життєвий шлях особистості.

Ю. М. Білодід, даючи визначення духовності, виокремлює мистец- тво як найважливішу форму її прояву, оскільки саме мистецтво висту- пає не лише формою прояву духовності, а й засобом її розвитку, мето- дом акумуляції духовних надбань людства, формою розвитку духовних засад [2, c. 246].

Оскільки поняття «духовність» має різні трактування — релігійні, раціоналістичні тощо — спробуємо внести певні уточнення.

— категорія людської життєдіяльності, що виражає здатність до тво- рення культури та самотворення. Пояснення природи людського бут- тя через категорії «дух» та «духовність» означає, що особистість може не тільки пізнавати світ, але й творити його. Творчі можливості людини як духовної особистості свідчать про те, що, окрім мислення, їй прита- манне ще й вольове ставлення до реальності. Дух як взаємодія мисли- тельно-споглядальних та вольових процесів постійно об’єктивується в артефактах, створюючи світ культури, а духовність постає як інтегра-

льна категорія, що виражає теоретико-пізнавальну, художньо-творчу та морально-аксіологічну активність особистості.

Духовність по відношенню до духу має декілька смислових відтінків. По-перше, духовність виступає як смисловий еквівалент категорії духу, визначає дух як людський здобуток. Тобто поняття духовності охоплює всю сферу духовних явищ і визначає дух як характеристику людини та її існування. По-друге, феномен духовного охоплює дуже широкий спектр різноманітних явищ, починаючи від конкретних духовних утво- рень (знання, ідеали) до об’єктивних, предметних і соціальних форм духовного життя. У цій широкій предметній сфері поняття духовності виділяє особливий зріз, фіксує питання про сутність людського духу, виділяє проблему духовного розвитку людини як специфічної форми її самовизначення у світі.

Попри всю свою надіндивідуальну природу, дух (ідеї, образи, знан- ня, почуття) оживає лише завдяки його індивідуальному функціону- ванню. Дух породжується і живе лише в людині, хоч і існує поза нею як світ мистецтва, філософії, моралі, науки, релігії. Цей парадокс є відо- браженням складних взаємин суспільного та індивідуального. Україн- ський філософ С. Б. Кримський вказує: «Духовність не тотожна духо- вному життю суспільства. Вона виступає як спосіб самобудови особи і конституюється у вигляді покликання її носія. духовність пов’яза- на з вибором свого власного образу, своєї долі та ролі…» [6].

Духовність часто асоціюється з освіченістю, інтелектуальністю, релігійністю особистості.

Таким чином, можна підійти до поняття духовної культури, що являє собою частину людської культури, до складу якої входять мистецтво, релігія, філософія. Іноді до духовної культури відносять також фунда- ментальну науку. Поняття «духовна культура» пов’язане з гегелівським поняттям абсолютного духу, який є самопізнанням абсолютної ідеї в ца- ринах мистецтва, релігії, філософії. Для сучасної української філософії характерною є постановка проблеми духовної культури особистості

— культури самоактуалізації, творчого зростання та пізнання світу.

Духовна культура людства несе в собі весь багатовіковий досвід ци- вілізації. Способи духовно-практичного освоєння дійсності при цьо- му виконують різні функції. Так, наука покликана до життя прагнен- ням індивіда до об’єктивної істини, мистецтво пробуджує особистість до творчої діяльності, підносить душу і формує світогляд; релігія пове- ртає людину до споглядання вічного.

Оскільки в даному випадку нас буде цікавити насамперед естетич- не, тобто, основа як творчості, так і специфічного сприйняття дійсності, треба зупинитись на його визначенні. Найчастіше під естетичним розу- міють ту сферу суб’єкт-об’єктних відносин, у якій сприймання об’єкта або уява про нього супроводжується незацікавленим задоволенням. Виходячи з цього, не усіма дослідниками естетичне оцінювалось рівно- значно і позитивно. Деякі з них ототожнювали естетичне з гедонізмом, що надавало йому негативного відтінку. Однак у середині ХХ ст. в ака- демічній естетиці категорія естетичного набула позитивного розуміння.

«Естетичне є вираз тієї або іншої предметності, даної як самодостатня спостерігальна цінність та опрацьована як згусток суспільно-історич- них відносин» [7, с. 223].

Спонтанно утверджена у науці категорія естетичного залишається і досі однією з найбільш дискусійних проблем естетики, оскільки її зміст

— предмет самої науки також ще залишається дискусійним. Мабуть, за допомогою цієї категорії позначається особливий духовно-матеріа- льний досвід людини (естетичний досвід), спрямований на освоювання зовнішньої по відношенню до неї реальності, та вся сфера пов’язаних з нею суб’єкт-об’єктних відношень. Суть його зводиться до специфічної системи позаутилітарних взаємовідносин суб’єкта і об’єкта, внаслідок якої суб’єкт отримує духовну насолоду (естетичне задоволення, дося- гає катарсису, блаженного стану тощо). Сам досвід має або чисто духов- ний характер — позаутилітарне споглядання об’єкта, що має своє буття, як правило поза суб’єктом споглядання, але в деяких споглядально-ме- дитативних практиках (пов’язаних з релігійною сферою) — і в самому суб’єкті; або духовно-матеріальний. У цьому випадку йдеться про різно- манітні практики позаутилітарного вираження — у першу чергу в усій сфері мистецтва, однією з головних причин історичного виникнення якої і є необхідність матеріальної актуалізації (реалізації, фіксації, візу- алізації, процесуальної презентації тощо) естетичного досвіду; але та- кож і про неутилітарні компоненти або, точніше, про неутилітарну ауру що притаманна творчій діяльності людини в усіх сферах життя. У ви- падку художньо-естетичного виразу духовне споглядання або передує,

або, найчастіше у художній практиці, проходить синхронно з процесом творення естетичного об’єкта або твору мистецтва. Стан, що пережива- ється суб’єктом як «духовна насолода», свідчить про реальність конта- кту суб’єкта і об’єкта естетичного відношення, досягання суб’єктом од- ного з вищих ступенів духовного стану, коли дух суб’єкта за допомогою естетичного духовно-матеріального досвіду достатньо звільняється від утилітарної сфери і здіймається у простори чистої духовності, досягає (у акті миттєвого осяяння, катарсису) стану сутнісного злиття з Уні- версумом та його Першопричиною.

Інші естетичні категорії є, на думку багатьох дослідників, певними модифікаціями естетичного. Піднесене безпосередньо вказує на кон- такт людини з першоосновами буття, на потенційну енергію буттєво- сті та життя, на трансцендентальні передумови свідомості. Прекрасне свідчить про цілісне сприйняття суб’єктом онтологічної презентності буття у його конкретно-чуттєвому виразі, про адекватність змісту і фор- ми, що його виражає; потворне вказує на ту контрпродуктивну сферу, яка відповідає розпаду форми, угасанню буття й життя, нисходженню духовного потенціалу у ніщо.

Як було зазначено вище, мистецтво, а, точніше, естетичне сприй- мання дійсності спонукає людину до творчості. Творчість — це творен- ня нового. Саме в творчій діяльності відбувається становлення особис- тості, розкриваються її можливості активно постати перед світом, бути активною індивідуальністю. Тільки в акті творення людина отримує здатність осягнути безмежжя власного «Я» і втілити його у реальних продуктах своєї життєтворчості. Взагалі творчість розвивається у за- гальному потоці історії, але вона пов’язана з духовним життям суспіль- ства й особистості.

Розуміння творчості як вищого порівняно з адаптивним способом рівня поведінки розроблялось українським психологом В. А. Роменцем і пов’язувалось ним з «надмірністю самоорганізації». Він пише: «Вла- сне творчість полягає у виникненні творчої ідеї. Дальше перетворення вихідного матеріалу відповідно до творчої ідеї — завдання другорядне, що за своїм смислом наближається до адаптації. Передбачення результату дії, попереднє акцептування її становить лише передумову творчості; для творчості потрібна ідеація далекосяжного плану. В ре- зультаті цього регуляція поведінки підноситься на такий ступінь, коли створені образи-плани вже не обслуговують прямо тілесної дії, а відбу-

вається регуляція ідеальна, яка має вже інші масштаби. Організм у сво- їй поведінці керується принципами — програмою майбутньої поведін- ки.

Отже, творчий акт являє собою різкий стрибок уперед, внаслідок чого виявляється далекосяжна орієнтація у знаннях, моралі, естетич- ному і т.д.» [9, c. 184-185].

Таким чином, творчість — свідома, активна діяльність людини, спрямована на пізнання та перетворення дійсності, що створює нові, оригінальні предмети, твори з метою удосконалення матеріального та духовного життя. Ця діяльність характеризується здатністю людини бути причиною змін у бутті. Духовний потенціал діяльності, її смисло- наповнення реалізується у певних нормах, цінностях та цілях.

Феномен творчості, як предмет соціально-філософського та психо- логічного вивчення має тривалу історію, але здебільшого він досліджу- вався без огляду на розуміння творчості як феномена духовної куль- тури. Український дослідник В. О. Жадько слушно зазначає: «Цілісно ж творчий процес може бути осягнутий лише крізь призму розуміння його як одного з найважливіших проявів антропності. У такому розрізі феномен творчості виступає предметом аналізу для всього ряду наук про особистість, а надто — для філософської антропології. Тому, роз- глядаючи творчість як вияв родової сутності людини, як спосіб подо- лання її самотності та віднайдення втраченої єдності зі світом, соціа- льну значимість, ми вважаємо, що найбільш плідним шляхом її аналізу повинен стати саме антропологічний зріз. Адже моралісна, естетична, психологічна та інші складові творчої діяльності, тісно переплітаючись в процесі творчості, виявляються вкоріненими у родову сутність осо- бистості. І тому вимагають для свого аналізу виходу за межі кожної окремої дисципліни та погляду на творчість з точки зору чогось більш загального, того, що зумовлює людський спосіб буття у світі, та є смис- лоутворюючим для будь-якого прояву особистості [5, c. 203-204].

У поглядах відомого мислителя М. О. Бердяєва творчість розгляда- лася не в аспекті її кінцевого продукту, а з погляду трансценденції, схо- дження у вищі виміри буття, розкриття безкінечності. «Уся «ницість» світу, усі його гріхи в основі своїй мають необхідність. Вона абсолютно негативна і не має якогось ділового контакту зі свободою. Необхідність і свобода лежать на двох протилежних полюсах буття. Туга за свободою вказує на «пороки» необхідності» [1, с. 50].

Твір, що став об’єктом для творця, може стати таким і для багатьох інших людей. Більше того, здебільшого він і призначається іншим лю- дям. Тут відкривається найважливіша функція творчості — комуніка-

тивна. Слід зауважити, що у творчості людина має перед собою доста- тньо егоцентричне завдання: виразити, «здійснити» себе у продуктах своєї творчості. Але коли творча людина виражає себе, вона водночас і віддає своє творення. З огляду на комунікативну функцію творчості, можна сказати, що творчість має властивість змінювати і автора, який самоздійснюється у ній, і тих, хто сприймає твір. При цьому можна ви- значити такі впливи твору, як інтелектуальний, естетичний, моральний тощо. Мабуть, слушною в цьому аспекті є думка В. А. Роменця: «…більш доцільно говорити не про окремий вид моральної творчості поряд з ін- телектуальною та естетичною, а про єдину творчість моралі, відносно якої всі інші види творчості слід вважати похідними і другорядними» [9, c. 194].

Визнаючи тісний зв’язок творчості та духовний розвиток особисто- сті, згадаємо наведену вище думку М. О. Бердяєва про те, що є люди дуже талановиті, дуже неординарні, які разом з тим безликі… Досвід і правда підказує, що не завжди творець може бути високодуховною лю- диною. Гіпотетично можна уявляти взаємозв’язок між творчістю та ду- ховністю як взаємодетермінований. Важко назвати нетворчу людину, або людину естетично нечутливу високодуховною. Але тут не йдеться про лінійний зв’язок. Тому може бути цікавим вивчення певних особли- востей динаміки становлення особистості обдарованих творчо людей. Однією з основних психологічних умов готовності суб’єкта до розвит- ку, самозміни є прагнення його до самобудови та зросту як особистості. Така потреба виникає у підлітковому віці й набуває найбільшої сили в юнацькому. З метою знайти певні підходи до розв’язання окреслених вище питань, нами проводиться дослідження в учбовому закладі мис- тецького спрямування. Для порівняння було використано дані, отри- мані у звичайній середній школі. Оскільки у даному випадку виникла необхідність конкретизації ступеня розвиненості різних рис, що стосу- ються сфери духовності, було використано схему ознак поведінки та діяльності, за якими можна судити про особистість як носія духовності [3, c. 67]. За цими ознаками було проведено експертне оцінювання 176 старшокласників. Програма дослідження містила також такі методи та методичні прийоми:

- описання основних даних про життєвий шлях досліджуваних (умови та стилі сімейного виховання);

- безпосереднє спостереження;

- методика «Духовний потенціал особистості» [8];

- методика «Здійснення бажань» [8];

- методика визначення рівня емпатії;

- методика визначення рівня креативності.

В учбовому закладі мистецького спрямування навчаються учні, які заздалегідь виявили певні здібності у різних за фахом творчих сферах діяльності. За всієї різноманітності, більшості з них притаманні певні спільні риси. Прагнення досягти успіху — типова модель їх поведінки. Таке прагнення зароджується дуже рано, воно формується ще у сім’ї, іноді підтримується батьками, які намагаються розвинути особливі здібності своїх дітей, захоплюються ними. Оскільки обдаровані люди виявляють велику завзятість у досягненні мети, їх висока захопленість може призводити до прагнення доводити все до повної досконалості. Ці зависокі особисті стандарти роблять обдарованих людей дуже вразли- вими. Якщо вони зустрічаються з неуспіхом, вони можуть розчарову- ватись у своїх здібностях, впасти у депресію. Обдаровані люди схильні у взаєминах до гри, імпровізації, дотепні, діють іноді не за правилами, орієнтовані на нові враження, спонтанні у своїй поведінці та незалежні у судженнях. Їм притаманне естетичне сприйняття світу. В них є потре- ба діяти, а не лише розмірковувати, при цьому усе буденне, пересічне викликає в них роздратованість. Терпіння не дуже притаманне таким людям, але вони здатні терпляче виконувати те, у що вірять.

Така далеко не вичерпна характеристика підкреслює не лише ва- жливість розвитку духовності, але й труднощі, що виникають у вихо- ванні тих, хто осягає естетичну культуру, а згодом може стати творцем культурних цінностей. Адже й насправді, в безумовно творчо обдаро- ваних учнів можна зустріти дуже протилежні моральні настановлення, ціннісні орієнтації. І ці розбіжності саме у творчо обдарованих людей можуть бути найсуттєвішими.

Для кращого розуміння виховних впливів, що їх зазнають учні за- кладу мистецького спрямування, слід детальніше зупинитись на пев- них його особливостях. У цьому закладі окрім дисциплін загальноос- вітнього змісту провадиться вивчення творчих дисциплін на чотирьох факультетах: музичного, хореографічного, образотворчого та театраль- ного мистецтв. Крім основних предметів, представлені архітектура, ди- зайн, основи кіно та телемистецтва, всесвітня історія мистецтв, худож- ня література (за межами звичайної шкільної програми) тощо. Заклад працює за власними експериментальними навчальними планами, що затверджуються у відповідних міністерствах. Практикується індивіду- алізація навчального та виховного процесу. Значна увага приділяється створенню щільних міждисциплінарних та міжфакультетських зв’яз- ків, що повинно сприяти поглибленню гуманітарної підготовки майбу- тніх діячів мистецтв, їх вільній орієнтації в складних процесах сучасної

світової культури. Основними методологічними засадами, на яких ба- зується діяльність — навчити учнів творити і прагнути творчості.

Серед учнів звичайної районної школи були також і обдаровані в ес- тетичному плані. Проте, різниця у можливостях набуття саме естетич- ної освіти і виховання, гіпотетично, могла мати місце. В подальшому це знайшло певне підтвердження.

Найвищого розвитку серед ознак поведінки в учнів мистецького за- кладу зазнали чуйне, турботливе ставлення до слабких, незахищених людей з фізичними вадами, повага до їх людської гідності, бажання допомагати; яскраво виражена потреба у справедливості; повага до па- тріотичних почуттів представників інших національних спільнот, їх традицій, культури; естетична вихованість, здатність відчувати прекра- сне в усіх проявах життя; категоричний осуд хитрості, брехні, лестощів, стійкі патріотичні почуття (особливо в тих, хто брав участь у міжнарод- них конкурсах). За цими ознаками творчо обдаровані старшокласники значно переважали більшість учнів районної середньої школи (різни- ця достовірна зі ступенем р окрім позитивних наслідків таких якостей, вони можуть спричиняти і певні незручності у спілкуванні з творчими людьми.

Зважаючи на отримані дані можна дійти висновку, що між естети- чним і духовним розвитком особистості є тісний зв’язок. Естетичне сприймання дійсності розширює сферу інтересів, потреб вищого пла- ну. Естетичне є однією з найбільш доступних людям і розповсюджених у культурі систем прилучення людини до духовного шляхом творчої реалізації себе у матеріальному світі. Але такий зв’язок не є лінійним. Для того, щоб творча людина стала високодуховною, потрібна систе- ма виховання, яка була б спроможною прищепити, насамперед, висо-

кі моральні стандарти, коригувати надмірний егоцентризм, розвивати емпатію, спроможність визнати свою помилку, потребу та здатність чути іншого, почуття міри і такту у спілкуванні, відсутність звички до надмірно критичного ставлення до інших тощо. Естетичне ж вихо- вання не повинно бути вузькоспеціалізованим, воно має відтворювати складні процеси світової культури на міждисциплінарних рівнях. Тоб- то, щоб стати справді духовним, естетичне виховання не повинно обме- жуватись лише тією або іншою фаховою проблематикою, воно повинно враховувати і моральні, і гуманістичні аспекти мистецтва.