Держава і церква в Україні в умовах царизму

Історія православної церкви в період великокнязівства Київського і царизму Росії свідчить про жорстокий диктат дер­жави над церквою та її ієрархією з метою використання її в своїх інтересах.

Великі князі Русі, а пізніше й царі, зміщали і репресували не­вгодних їм ієрархів. Так, князь Димитрій Донськой кілька разів призначав і проганяв митрополитів, Іван III та інші царі, особли­во Іван Грозний, застосовували проти ієрархів жорстокі репресії «за їх опір та злочинність». Прагнення вищого духівництва до зміцнення впливу на державну політику і до зведення міцного релігійного фундаменту привело до встановлення в 1589 році па­тріаршества. Це не суперечило інтересам панівних кіл Росії, зок­рема Бориса Годунова та його оточення, що бачили в патріарше­стві можливість зміцнення самодержавства, яке похитнулось після смерті Iвана Грізного.

між феодальними князями, що могли послабити становище та вплив церковної ієрархії, погіршити її майнове становище. При цареві Олексієві Михайловичу посилюється протидія церковних діячів обмеженню прав церкви. В цьому зв’язку відіграли велику роль митрополит Філарет, а згодом і патріарх Никон. Політика патріарха Никона — остання спроба відстояти незалежність цер­кви від держави, спираючись на теорію паралелізму двох влад — духовної і світської — «Сонця» і «Місяця». Причому, «як Сонце вище Місяця, так і священство вище царства», «цар менший від архієрея і повинен бути йому покірний». Цар Олексій відкинув клерикальні домагання Никона і увільнив з патріаршого престо­лу, але все ж пішов на поступки церкві, скасувавши «Монастир­ський наказ» як орган державного контролю над церквою, що мав політичні та судові функції.

Отже, характерною рисою допетрівського періоду є певна рів­новага між двома владами — світською та духовною — при по­ступовому наростанні суперечностей між ними та намаганні держави до абсорбції церкви і її підпорядкування владі, що в кін­цевому підсумку сталося при Петрі I. У петровських реформах одержала законодавче оформлення панівна роль державної влади над церквою, причому повністю і необмежено. Петро розумів значення церковної адаптації своїх радикальних реформ, прагнув використати для такої мети церковну ієрархію, хоча здебільшого ієрархія була настроєна неприязно до петровських реформ і у ставленні до царя.

Церковні реформи мали не тільки політичну, але й економічну мету — оволодіння багатствами шляхом секуляризації церковно­го майна, одержання державною скарбницею частини прибутків церкви, що складали надто значні суми, переходу церковних зе­мель у ведення держави. При Петрі I закладено докорінні основи політики самодержавства у ставленні до церкви, що стали на ба­гато років фундаментом церковно-державних відносин. Всі спро­би церковних діячів повернути колесо історії у зворотний бік, повернути церкві втрачені нею права і вплив неминуче терпіли фіаско, аж до лютневої революції 1917 року. Разом з тим це ні­скільки не означає якого-небудь зменшення суспільно-політичної ролі Російської православної церкви.

На відміну від усіх інших конфесій, що поділялись на «терпи­мі» і «нетерпимі» (релігійні секти), тільки православна церква, на відміну від мусульманської, іудейської, буддистської, мала право на вільну релігійну пропаганду і користувалася необмеженою підтримкою царських властей, одержала в розпорядження вели­чезну земельну власність, нерухомість, майно, значні кошти на виплату надмірно високих окладів вищому і середньому духів­ництву, на утримання церковних приходів і монастирів, навчаль­них і лікувальних закладів, будинків притулку. Це не могло не визначати соціальну позицію церкви, її спілкування з царизмом, беззастережну підтримку його політики, обожнення самодержця як благочестивого монарха, царствуючого за велінням Бога, як щирого, старанного охоронця всіх церковних догматів. Духівни­цтво, зараховане до привілейованого стану, нарівні з дворянст­вом, виступало в усі періоди не тільки як служитель релігійного культу, але й як політичний союзник самодержавства, вірний слуга панівного класу. Панування держави над церквою одержа­ло своє відображення в їх міцному політичному союзі, заснова­ному на загальних світоглядних і політичних переконаннях. Ві­домий американський історик Уїльям Фостер відзначав, що «церква як найбільший землеволодар і взагалі власник основних джерел політичної реакції незмінно підтримує всі великі рухи проти демократичного прогресу, а деякі з них сама ж і провокує».

Всі світові релігії — християнство, буддизм, мусульманст­во — виникли на ґрунті стихійного протесту знедолених і при­гноблених мас проти гніту і насильства і тоді мали бунтарський, революційний характер. I лише згодом, коли релігії стали держа­вними, вони втратили первісний характер. Але й згодом на різ­номанітних етапах історичного розвитку в різних країнах церква не дотримувалась традиційного підпорядкування державній вла­ді. Відображаючи зрушення в масовій політичній і релігійній сві­домості віруючих та священників, як і вплив історичних умов, церква в ряді випадків підтримувала прогресивні народні рухи, освячуючи релігійним знаменом і згуртовуючи маси віруючих в ім’я шляхетної мети — боротьби за соціальне визволення.

Церква зазнає впливу прогресивних рухів сучасності і робить певні висновки. Багато церков беруть участь в актуальній миро­творчій діяльності. Одним з найбільш впливових міжнародних центрів боротьби за мир виступає християнська Мирна конфере­нція, що об’єднує православні та протестантські рухи при­хильників миру (резиденція в Празі). На загальнохристиянських конгресах релігійні, православні, протестантські організації при­йняли ряд важливих рішень і заяв, закликали священнослужите­лів, всі прогресивні сили світу до боротьби проти гонки озброєнь, за збереження і зміцнення розрядки міжнародної напруженості і недопущення «холодної війни» між країнами. Дії стали разючим контрастом у порівнянні з колишньою багатолітньою політикою церкви. Починаючи з кінця 80-х років ХХ ст. з ініціативи Росій­ської православної церкви в Москві проведено три всесвітніх конференції, девізом яких стало: «Релігійні діячі за міцний мир, роззброєння і справедливі відносини між народами», «Релігійні діячі за врятування священного дару життя від ядерної катастро­фи», «За без’ядерний світ, за виживання людства». Активні дії миролюбних, в тому числі і церковних сил, відіграють важливу роль у відвертанні загрози ядерної війни, протидіють викорис­танню церкви з агресивною метою, сприяють подоланню супере­чностей між конфесіями в політичній сфері, згуртуванню релігій, всіх віруючих для забезпечення міцного миру на Землі.

Істотні відмінності у взаємовідносинах держави з церквою ви­никають лише в період перебудови, що виступає перехідним від радянського до пострадянського етапу в державному устрої. Жо­втнева революція принципово вирішила релігійне питання. В йо­го основу покладено два докорінних принципи: відділення церк­ви від держави і школи від церкви, забезпечення свободи совісті і віросповідання. Вже з самого початку встановлення Радянської влади, народний уряд прийняв ряд законодавчих актів: про секу­ляризацію церковних земель нарівні з поміщицькими землями; про передачу виховання і освіти з духовного відомства у ведення міністерства народної освіти і передачу йому також середніх і вищих духовних шкіл, семінарій, академій; про перехід актів громадянського стану (народження, шлюбу, розлучення, смерті) від церкви в державні органи, про ліквідацію інституту військо­вого духівництва; про припинення державного фінансування це­рковних об’єднань. Тоді ж російська православна церква визна­чила свою негативну позицію у ставленні до держави, хоча ще не мала ясного уявлення про ті реформи, що вживе радянський уряд, і навіть незалежно від них. Тут вирішальну роль відіграли не церковні інтереси, яким доки ще нічого не погрожувало, а ін­тереси суто політичні.

Клерикальні домагання православної церкви заперечувалися навіть Тимчасовим урядом, а тим більше не могли бути прийняті Радянською владою. Це добре розуміли самі церковники, але ви­сували їх свідомо з метою загострення відносин з державою. Аналізуючи радянський декрет «Про відділення церкви від дер­жави і школи від церкви» (23 січня 1918 року), важливо відзна­чити, що основний зміст — демократичне рішення релігійного питання, характерне для багатьох тодішніх демократичних дер­жав. Відділення церкви від держави і школи від церкви в різних специфічних формах мало місце в ряді країн Заходу — в Франції та Італії, а також в Японії, входило в програму лівих партій і на­віть кадетів в Росії. Принцип свободи совісті в Росії, який лежить в руслі демократичних прав особи, діяв в багатьох країнах, озна­чаючи лише свободу віросповідання. Вперше Радянська влада надала свободу віросповідуванню, здійснила право вибору релігії і право виходу з православ’я і переходу в інші конфесії, право невіруючих зберігати свої погляди і поширювали невірство. Урі- внювались в правах перед законом всі конфесії, надавалося віль­не відправлення релігійного культу всім без винятку церквам, а не тільки православним. Відміна релігійної присяги і клятви, ре­лігійних обрядів і церемоній в державних установах також ви­пливала з принципу відділення церкви від держави. Здійснювані Радянською владою заходи, спрямовані на демократизацію віро­сповідних відносин, ніскільки не ущемляли прав церкви, декла­рувалося вільне відправлення релігійної обрядовості і не місти­лись жодні атрибути державного управління церквою. Однак ряд положень Декрету виходять за межі демократичних перетворень, відображаючи класове спрямування політики Радянської держави та необгрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об’єднань до буржуазно-поміщицьких організацій, оскільки і тоді діяли у згоді. Декрет позбавляє церковні та релігійні общини права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізує все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням.

Дискримінація церкви і віруючих поєднувалася з піднесенням ролі атеїзму як державної ідеології. Задумана як теоретична поле­міка з науковою ідеологією, атеїстична пропаганда перетворюва­лася в антицерковну з грубим ганьбленням релігії та церкви. Ви­суваючи завдання подолання релігійних забобонів, атеїзм проро­кував швидке відмирання релігії, незважаючи на відносно високий рівень релігійності населення. Розбещування, що виступали під га­слом наукового атеїзму, насправді нічого спільного з ним не мали. В науковому атеїзмі, що увібрав найціннішу спадщину багатовіко­вої історії, є категоричне засудження будь-яких спроб обмеження прав релігії, церкви, віруючих, неприпустимість підміни теоретич­ної боротьби з релігією, що ведеться у всьому світі, політичною війною держави проти церкви та її ідеології. Але заради справед­ливості поряд з людьми, які спотворили суть і засоби атеїзму, без­корисливо діяли багато тисяч справжніх атеїстів, які несли в маси науковий світогляд, роз’яснювали віруючим і невіруючим про­блеми природи, суспільства, людини. Неправдивими тлумачення­ми суті релігії та церкви багато в чому визначається курс політич­ної партії, що править, і держави у ставленні до церкви та релігії, прагнення ізолювати церкву від суспільства.

Лише в період Вітчизняної війни (1941—1945 років) багато в чому змінилося ставлення держави до релігії і церкви у зв’язку з патріотичною позицією Російської православної церкви, що вне­сла значущий вклад в перемогу над фашизмом. На кошти церкви і віруючих побудовані авіаційна ескадрилья і танкова колона та ін. За період війни приходами церкви передано більш 200 міль­йонів карбованців на потреби фронту. Керівництво Радянської держави врахувало православній церкві те, що виступала стабілі­зуючою суспільно-політичною силою. Церква опікувалася інте­ресами державної політики і в миротворчій діяльності. Врахову­валося також і те, що на територіях, що зазнали фашистської окупації, православні церкви не закривалися, а частина закритих з них до війни спромоглася відновити діяльність. Створена Рада у справах Російської православної церкви мала право остаточно­го рішення питань про відкриття або закриття храмів, що пере­шкоджало свавіллю місцевої влади. Незважаючи на довголітнє обмеження інтересів церкви і віруючих, на грубі порушення ор­ганами влади своїх же законів, керівництво церкви у виступах, в тому числі і за рубежем, давало незмінно високу оцінку політики радянської влади у ставленні до релігії.