Поняття груп тиску, груп інтересів, лобі

Важливим суб’єктом політики, який набуває все більшого значення в суспільному житті, є групи тиску.

Уперше поняття «груп тиску» з’явилося в американській полі­тичній науці. У книзі А.

Причинами появи цих груп є:

— багатоманітність, рухомість соціальних інтересів, що вима­гає специфічних механізмів представництва та захисту приватних і групових інтересів й уподобань;

— розширення доступу до влади на основі політичного плю­ралізму, що характерний демократичним режимам;

— політичний, ідеологічний плюралізм.

Деякі політологи проводять різницю між групами, що борють­ся за матеріальні інтереси, та групами, які обстоюють певні ідеї (групи інтересів і групи ідей), зауважуючи, що останні керуються переважно мотивами духовного, ідеального чи морального по­рядку. Однак значення цього не варто перебільшувати, оскільки в реальному житті матеріальні й духовні інтереси тісно пов’язані. Тому в обох випадках маємо справу з групами тиску.

Існують спроби визначити групи тиску як особливі групи ін­тересів, які спрямовують свою активність насамперед на органи державної влади. Відсутність контактів з владою залишає за ни­ми статус звичайних груп інтересів. Наприклад, союз підприєм­ців може обмежитися регулюванням професійної діяльності своїх членів. Проте навряд чи існує група інтересів, яка хоча б епізодич­но не намагалася впливати на владні структури. Будь-яка група інтересів потенційно є групою тиску, отже, ці поняття можна розглядати як тотожні.

Таким чином, група тиску може бути визначена як суспіль­не об’єднання, організація, що утворюється для реалізації ін­тересів і здійснення тиску на органи державної влади й офі­ційних посадових осіб з метою домогтися від них рішень, що відповідають корпоративним інтересам такої групи.

Ознаки груп тиску: відображення специфічних суспільних ін­тересів та їх захист у якомога ширшому значенні; існування та діяльність поза офіційними структурами влади; здійснення впли­ву (тиску) на політичні інституції з метою прийняття (блокуван­ня) державними органами відповідних рішень; відсутність відпо­відальності за державну політику, навіть якщо остання кори­гується відповідно до групових побажань; добровільність асоціа­ції; колективний характер діяльності; відсутність претензій на здобуття влади.

Поняття «група тиску» розкриває динаміку перетворення со­ціально-групових інтересів, що виникають у громадянському су­спільстві на політичний чинник.

Урізноманітнення та ускладнення політичного життя перетво­рюють групи тиску на формалізовані об’єднання громадян з чіт­кою організаційною структурою, усталеними функціями та про­фесійним кадровим апаратом. Окремі з них можуть здійснювати значний вплив на політичне життя країни, який за своєю силою нерідко перевищує вплив політичних партій. Ефективність діяль­ності груп тиску залежить від ресурсів, якими вони розпоряджа­ються (фінансових, інформаційних, кваліфікації та досвіду кад­рів, національних і релігійних зв’язків).

А. Колодій (Україна) виокремлює такі різновиди груп інтере­сів: інституційні, неасоційовані, громадських ініціатив, аномійні.

Інституційні групи виникають на основі та в межах формаль­них суспільних інститутів, що виконують певні функції: мініс­терств, армії, поліції, партійного апарату, церкви тощо. Вони ма­ють як формально фіксовані цілі, так і специфічні відомчі інтереси. Останні можуть збігатися або не збігатися з декларова­ними та формально зафіксованими функціями. Вплив таких груп на політичну владу не завжди є явним, бо за формальними цілями й цінностями вони старанно приховують свої специфічні групові інтереси.

Неасоційовані групи можуть не мати формальної організації та структури, виникати спонтанно, на підставі спільного статусу та різних неполітичних зв’язків: родинних, етнічних та ін. Інте­реси таких груп репрезентують голови родин, кланів, неформаль­ні лідери. Під впливом деяких обставин вони можуть стати фор­малізованими, але водночас їх формальна організація буде слаб­кою, а діяльність — підпорядкована неформальних зв’язкам.

Громадські ініціативи — це локальні добровільні організації, діяльність яких безпосередньо націлена на проведення політич­них акцій на засадах прямої демократії. Таким групам властиві розмиті організаційні форми, гнучкі (рухомі) структури, відсут­ність професійного керівництва. Сфера їх діяльності переважно є локальною: охорона довкілля, транспорт, освіта, місцеве будів­ництво. Водночас вони здатні надати своїй діяльності політично­го забарвлення (вимоги ширшого самоврядування, обговорення діяльності депутатів, парламенту, місцевих органів влади). Гро­мадські ініціативи використовують різноманітні та специфічні засоби впливу: демонстрації, пікетування, розповсюдження лис­тівок, акти громадянської непокори.

Аномійні групи — це тимчасові угруповання, що виника­ють несподівано, зненацька як реакція на конкретну ситуа­цію. Цим групам властиві слабка і нестійка структура, міні­мумом організованих колективних дій, короткочасне існуван­ня. До аномійних груп належать натовпи, стихійні мітинги, бунти, маніфестації. їх виступи зазвичай є емоційними та ір­раціональними. В окремих випадках вони можуть мати наси­льницьке продовження.

У контексті вивчення груп цікавим є питання класифікації по- літико-управлінських клік.

Кліки — це малі групи, що існують у межах великих груп. Виникаючи стихійно, вони належать до прихованих елементів соціальної структури (системи неформальних зв’язків, що іс­нують у будь-яких інституалізованих структурах суспільст­ва).

Типологія Ж. Блонделя віддзеркалює рівні взаємовідносин між групами за інтересами та владними структурами, притаман­ними різним політичним системам. Нею можна послугуватися, вивчаючи особливості української групової політики. За цією ти­пологією виокремлюють кілька груп. Назвемо їх.

Групи захисту намагаються обстоювати інтереси своїх прибіч­ників (асоціації фінансистів і банківських службовців, товариства захисту прав споживачів, профспілки тощо). Особливо глибоки­ми є зв’язки груп захисту з державними структурами у сканди­навських країнах, наслідком чого стало створення в цьому регіоні корпоративних держав.

Групи підтримки зорієнтовані винятково на певні суспільні цілі (екологічні та антивоєнні рухи, правозахисні групи тощо). Іноді вони створюються тимчасово для досягнення конкретної мети (наприклад, закриття воєнної бази, побудова мосту), після чого зникають. Проте в США існує впливова, стійка, структуро- вана група підтримки — Національна збройова асоціація, яка впродовж десятиліть блокує прийняття закону щодо обмеження продажу особистої зброї населенню.

Інституціональні групи ґрунтуються на формальних органі­заціях, що існують усередині державного апарату. Передусім це виконавча бюрократія, чиновники законодавчої влади, силові структури.

Звичаєві групи виникають на основі кастових, кланових та етнічних спільнот. Зазвичай належність до них визначається статтю, расовими ознаками, соціальним статусом, конфесійною належністю. Такі групи найбільш поширені в традиційних доін- дустріальних суспільствах.

На початку 90-х років XX ст. з’являється поняття «адвокасі», що означає спробу вплинути на прийняття рішень політичної елі­ти від імені певного колективного інтересу. Це поняття варто відрізняти від простого здійснення політики, адже процес адво­касі, швидше, ставить проблему, ніж безпосередньо її вирішує. Адвокасі — це діяльність громадських організацій, метою яких є зміна політики шляхом розділення влади та представлення інте­ресів громадськості в результаті дії на ключових осіб політики в державних структурах. Адвокасі має ефективність тільки тоді, коли починає вдаватися до практичних дій.

Незважаючи на відмінності груп за інтересами, їм усім прита­манні спільні риси. По-перше, конкретний інтерес відрізняє цю групу від решти суб’єктів цього виду діяльності. По-друге, такий інтерес може не вписуватися в діючі норми, правила чи навіть за­кони. По-третє, ці групи орієнтовані на необхідність представля­ти свої інтереси державним структурам.

Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб’єктів, розширюючи плюралізм, з іншого — стимулює процес зрощу­вання найсильніших з них з державними, партійними й бюрокра­тичними угрупованнями. Як наслідок — це призводить до поси­лення олігархічних і корпоративних тенденцій.

Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи станов­лять мафіозні структури, що виникають унаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади й соціального управ­ління. Такі структури підривають довіру громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільно значущих та особистих потреб, а також готують підґрунтя для виникнення або реставрації тоталітаризму.

Найбільш потужними є групи інтересів, організовані на еко­номічній основі, навколо економічних інтересів. Чому? По- перше, у перехідних країнах ФПГ є чи не єдиними повноцінними суб’єктами лобіювання. По-друге, навіть у країнах з багатими традиціями лобізму цілі лобістської діяльності залишаються пе­реважно економічними.

Найбільш відомими групами тиску є лобі, які є розгалуженою системою агенцій і фірм, що впливають на законодавців та уря­довців з метою прийняття ними рішень в інтересах певних орга­нізацій, корпорацій і навіть іноземних держав.

Лобістські організації — це формально зареєстровані або ті­ньові об’єднання, спілки та контори (бюро), які допомагають групам інтересів і групам тиску розв’язувати їх проблеми, вико­ристовуючи свої зв’язки, минулий чи набутий авторитет у «кори­дорах влади», професіоналізм співробітників.

Лобізм характеризують як протекціонізм, агітацію, репрезен­тацію чиїхось політичних чи економічних інтересів в органах державної влади. Лобізм тісно пов’язаний з політичною владою. Це явище отримало свою назву від англійського слова lobby, яке означало «закрите приміщення для прогулянок, коридор, вести­бюль, кулуари». Особливий політичний відтінок слово отримало в Сполучених Штатах приблизно в середині XIX ст. Тоді ж виник похідний від нього вербальний ряд: «лобізм», «лобіювання», «лобіст». Уважають, що традиція лобізму як специфічного полі­тичного явища розпочалася за часів Президента США У. Гранта (1869—1877), який до офіційного робочого дня додавав його не­формальне продовження у вестибюлі одного з готелів. Там відбу­валися зустрічі, вислуховувалися прохання, давались обіцянки, приймалися рішення.

Явище «проштовхування» інтересів певних груп призвело до утворення спеціалізованої, розгалуженої мережі центрів (бюро, агентств), які надають номенклатуру специфічних «навколовлад- них» послуг зацікавленим колам — як державним, так і приват­ним. Алгоритм діяльності лобістів передбачає завоювання при­хильності політиків, від яких залежить прийняття потрібного рішення, а також активну участь в обговоренні проектів норма­тивно-правових актів (законів, постанов, указів, розпоряджень, директив) з метою їх корекції на користь замовника.

Конституція США надає громадянам право звернення (пети­ції) до уряду. Попри існування конституційних механізмів взає­модії з владою, історія лобізму наповнена фактами застосування недозволених методів впливу на законодавців і чиновників. Ура­ховуючи соціально-політичну небезпеку лобізму, у 1946 р. в Сполучених Штатах ухвалено федеральний закон про регламен­тацію лобістської діяльності. Згідно зі ст. 38 цього закону будь- яка особа, яка за винагороду або з інших міркувань здійснює діяль­ність з метою впливу на підтримку або відхилення законодавчого акту в конгресі, перш ніж почати діяти в цьому напрямку, зо­бов’язана зареєструватися в Конгресі і в письмовій формі та під присягою дати свідчення про себе й ту особу, яку вона представ­ляє та в чиїх інтересах працює або виступає. Крім того, слід вка­зати термін виконання цих зобов’язань, щоквартальні витрати й джерела фінансування лобістських дій. Незважаючи на наявність закону, лобіювання в Сполучених Штатах трактується набагато ширше, зокрема як спроба незаконного маніпулювання законодав­чими та виконавчими органами влади.

Лобізм виконує й суспільно-корисну роль. У законодавчо окресленому, цивілізованому вигляді він є широко застосовува­ною, легальною формою впливу різноманітних соціальних груп на апарат державної влади, особливо на парламент, причому впливом знизу. Лобісти переслідують кілька цілей:

— поліпшують відносини з відповідальними працівниками державних установ та організацій;

— слідкують за роботою законодавчих і виконавчих органів, мі­ністерств і відомств у тих сферах і з тих питань, які реально впли­вають на життєдіяльність громадян певного виборчого округу;

— активізують участь виборців у справах державного управ­ління;

— намагаючись забезпечити підтримку, впливають на суспільну Думку;

— заздалегідь інформують законодавців з метою досягнення порозуміння;

— спільними зусиллями просувають корпоративні інтереси. Залежно від того:

— у якій гілці влади «вирішується питання» — лобізм поді­ляють на законодавчий, виконавчий і судовий;

— на яких суб’єктів прийняття рішень спрямовується тиск — розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм;

— у якому управлінському рішенні досягаються цілі лобію­вання — виокремлюють правотворчий, правозастосувальний та правоінтерпретаційний лобізм;

— який характер має інтерес, що «проштовхується» — виок­ремлюють політичний, соціальний, економічний, екологічний, вій­ськовий, аграрний, промисловий, фінансовий, регіональний та інший лобізм;

— на який час розрахований — розрізняють одноразовий або постійний лобізм;

— на якому рівні влади відбувається лобіювання — визнають наявність загальнодержавного або федерального та місцевого ло­бізму;

— на чию користь «вирішується питання» — йдеться про лобізм різних суспільних суб’єктів: суспільних організацій, рухів, партій, груп, прошарків (профспілок, антивоєнних та екологічних рухів, союзів — підприємців); відомчий лобізм (міністерств, відомств, державних комітетів); регіональний лобізм; іноземний лобізм;

— який характер мають взаємовідносини об’єкта та суб’єкта лобіювання — виділяють плюралістичний лобізм (тиск з боку певних груп населення) і корпоративний (прихована згода влади з певною групою, яка розраховує отримати лояльність і гарантію сприяння від державних органів в обмін на привілеї).

До цього слід додати лобізм, обмежений правовими рамками, який дає змогу мінімізувати в політичній практиці корупцію. Щодо політичної системи лобізм може бути зовнішнім (тиск на органи влади з боку суспільства та міжнародного середовища) або внутрішнім (лобістами є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента тощо).

Нарешті, виокремлюють лобізм, який ототожнюється з кримі­нальною діяльністю. З ним держави намагаються боротись, оскіль­ки він загрожує їх соціально-політичним та морально-вартісним основам.

2.