Устрій сучасної держави

Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. В них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб і громадян.

Форми правління діляться за засобами організації влади і її формальним джерелом на монархії і республіки.

Монархія - форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий володар (король, імператор).

Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках пра­вителя законодавчої, виконавчої і судової властей. Така форма правління існує у Саудівській Аравії, Катарі, Омані.

Конституційна монархія - така форма правління, при якій повноваження монарха обмежені конституцією. Конституцій­на монархія ділиться на дуалістичну (Йорданія, Кувейт, Ма­рокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою вла­дою і лише частково законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично во­лодіє представницькими функціями, а інколи має право вето на рішення парламенту.

Більшість сучасних демократичних монархій - парла­ментські монархії. Уряд в них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.

У специфічній формі монархія і сьогодні збереглася майже у третині країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік - другої основ­ної форми правління.

В республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. У сучасному світі існує три основні різновидності республік: парламентська, пре­зидентська і змішана або напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристокра­тичну, радянську, теократичну та ін.

Характерною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі і його відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує уряд, видає закони, що прийма­ються урядом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду, здійснює 82

контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтер­нативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.

На відміну від парламенту уряд володіє виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою, а також може клопотати перед президентом про розпуск парламенту.

У більшості країн членство в парламенті сумісне зі збере­женням депутатського мандату. Це дозволяє привертати в уряд не тільки лідерів партій, що правлять, а й впливових депутатів парламенту.

Офіційно керівник уряду (прем’єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він - перша особа в парла­менті. Президент в парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль в парла­ментській республіці мало чим відрізняється від функцій гла­ви держави в парламентських монархіях.

Президентська республіка - друга достатньо розповсюдже­на форма республіканського правління.

Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент в ній водночас виступає і главою держави, і главою уряду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, є верховним головнокомандувачем збройних сил. Президент обирається безпосередньо народом, але інколи і колегією виборців (СПІА). Він сам призначає членів кабінету міністрів, що несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.

У президентській республіці існує жорсткий розподіл вла­ди, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а прези­дент не в праві розпустити парламент.

Не зважаючи на всі свої позитивні якості, президентська рес­публіка не отримала широкого розповсюдження в Західній Європі.

У країнах Латинської Америки президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента.

Третя різновидність республіки - напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії, з 2006 р. в Україні та ін.

У напівпрезидентській республіці поєднується сильна пре­зидентська влада з ефективним контролем парламенту за діяль­ністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська, і в різних країнах істотно відрізняється з тієї або іншої сторони. Головна риса напівпре- зидентської республіки - подвійна відповідальність уряду пе­ред президентом і парламентом.

Класичним взірцем наиівпрезидентської республіки є Фран­ція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може змістити президента, котрий, в свою чергу, вправі розпустити парламент, проголосивши дату поза­чергових парламентських виборів. Президент є главою держа­ви і верховним головнокомандувачем, представляє країну па міжнародній арені, володіє правом відкладного вето па рішен­ня парламенту і правом введення надзвичайного стану.

Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдя­ки цьому контролює його діяльність.

Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.

Згідно з конституційною реформою 2004 р. в Україні розпо­чалася з 2006 р. розбудова парламентсько-президентської рес­публіки, в якій Верховна рада України формує Кабінет Міністрів і несе пряму відповідальність за його діяльність, а глава держави (президент) є охоронцем Конституції, відповідає за зовнішню і внутрішню політику, зберігає представницькі функції.

Отже, ми розглянули всі основні форми правління, існуючі в сучасних державах.

Референдуми широко використовуються більшістю демок­ратичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в ціло­му вони мають підлегле відношення до законотворчої діяльності 84

парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпо­середньо висловити свою волю, стати творцем законів, вияви­ти ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референ­думу змушує державні органи і уряд більше орієнтуватися на думку народу. Окрім політичної організації держави існує ще й її територіальна організація, що характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. У сучасному світі розрізняють дві основні форми територіально­го устрою держави: унітарну і федеративну.

Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не володіють власною державністю.

Унітарна держава характеризується простотою устрою, єди­ною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, що діють без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль цен­тру над місцевими органами влади.

Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з мононаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 року). Водночас для низки унітарних держав характерна наявність певної автономії для існуючих в їхньому складі ут­ворень. Деякі з цих автономій створені за історико-географіч- пою ознакою (більшість областей Італії й Іспанії), за національ­но-територіальною (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія - союзні території і округи). Сюди відноситься і Україна, яка має в своєму складі Автономну Республіку Крим.

Унітарні держави бувають централізованими (Великобри­танія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Іта­лія, Іспанія).

Централізовані держави можуть надавати достатньо широ­ку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не володіє значною автономією і безпосередньо орієнтується на виконання рішень центру.

У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи володіють власними парламентами. Вони самостійно вирішують делего­вані центром питання в області утворення, комунального гос­подарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому вони зазвичай сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і тому сильно залежать від центру.

Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб’єкта­ми державного суверенітету в ній виступають як великі тери­торіальні утворення, так і весь народ.

Федерація - це сталий союз держав, самостійних у межах розподілених між ними і центром компетенціях, який має влас­ну конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи, а часто і подвійне громадянство.

Федеральний принцип державного устрою покликаний за­безпечити вільне об’єднання і рівноправну взаємодію спорідне­ностей, котрі мають значні етнічні, історичні, культурні і інші особливості, при цьому створити оптимальні можливості для вираження інтересів меншостей і наблизити владу до громадян.

Федерація будується на основі розподілу функцій між суб’єкта­ми і центром, іцо зафіксований у конституції країни. Владні повноваження поділені на:

♦ виняткові повноваження центру (як правило, фінанси, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);

♦ виняткову компетенцію суб’єктів федерації - організація місцевого самоврядування і охорони суспільного поряд­ку, культури та ін.;

♦ спільну компетенцію союзу і його членів.

Розвиток федерації може здійснюватися як в сторону зміцнення і розширення влади центру, так і в сторону розши­рення влади суб’єктів федерації.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Федерація як форма територіального устрою держави по­казала свою життєздатність, чого не можна сказати про кон­федерацію.

Конфедерація - це постійний союз самостійних держав, для здійснення конкретних спільних цілей. Члени конфедерації повністю зберігають державний суверенітет і передають в ком­петенцію союзу лише рішення обмеженої кількості питань більш усього в області оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв’язку. Ця форма державного об’єднання достатньо міцна і зазвичай еволюціонує в федерацію або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776- 1787pp.), Швейцарії (до 1848 р.), Німеччині (1815-1867 рр).

На території колишнього CPCP зроблена спроба створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Така форма держав­ного утворення не може бути сталою, оскільки не забезпечує єдності діяльності членів співдружності і не створює гарантій виконання ними своїх зобов’язань. Досвід показує, що об’єднан­ня і зближення держав можливо тільки на шляху економічної інтеграції і поступової реалізації федеративних принципів.

3.